8 частина

                                           8 частина
Декілька днів Богдан регулярно телефонував Русі із Дніпра, а вона все не наважувалася сказати йому про свою вагітність. Все чекала слушного моменту, чекала, коли він повернеться до Києва.
   Та хвороба його мами затягувалася, і він змушений був затриматися в Дніпрі.  А потім одного дня Ден їй не зателефонував. Не було від нього дзвінка і наступного дня. Русі було тривожно на серці і моторошні думки ночами не давали спати.
   Був холодний вечір п'ятниці. Руся, сумна і невесела сиділа на підвіконні у своїй кімнаті і дивилася у вікно. Вона думала про те, що десь далеко, за сотні кілометрів звідси, є її Ден, батько її дитини. Цікаво, що він зараз робить? Можливо теж думає про неї, а можливо і ні. Тому що якби думав, то вже б зателефонував їй хоч один раз за всі ці дні.
-Про що замислилась, красуне?- Валерка заглянув у її кімнату і, побачивши, що сестра не спить, зайшов до неї, щільно зачинивши за собою двері.
   Руся сумно посміхнулася і змахнула з довгих вій сльозу.
-Що, не телефонує твій принц?- співчутливо поцікавився брат,обнімаючи її за плечі.
  Вона сумно зітхнула.
-Так, не телефонує. Можливо у нього якісь проблеми виникли...Не міг же він просто так зникнути...
-А може він просто втік?- Валерка пригорнув сестру до себе.- Втік і забув.
-Як втік? Цього не може бути! Ден не такий!- Руся злякано поглянула брату в очі.- цього не може бути!- вперто повторила вона.
-Гаразд, можливо твій принц і не такий...Я хотів тобі повідомити новину.
-Яку новину?- Руся з тривогою поглянула на брата.
-Я підписав контракт з ЗСУ.
-Контракт з ЗСУ? Надовго?
-На три роки.
-Але ж ти ще не закінчив навчання в універі!
-Доведеться закінчувати через три роки...Ти ж бачиш яка ситуація в країні. Мої друзі вже давно там, захищають Україну, а я чим гірший від них?
   Звістка про те, що брата не буде вдома цілих три роки приголомшила Русю. Вона звикла, що Валерка завжди був поряд, і знала, що він завжди прийде їй на допомогу у скрутну хвилину. А тепер він іде у військо саме в той час, коли він їй так потрібен.
   А тут ще й від Дена немає дзвінків. Вона зістрибнула з підвіконня і дістала із сумочки записника. Знайшовши аркушик паперу з телефонним номером, записаним акуратним почерком, набрала домашній номер Браславських. У відповідь почулися довгі гудки...Слухавку ніхто не брав...
  ... Непомітно проминув місяць з того часу, як від Богдана не було ніяких звісток та дзвінків. Він не телефонував і не приїздив до Києва. Поки що Русі вдавалося приховувати свою вагітність від батьків, друзів, викладачів. Але вона розуміла, що незабаром почне рости живіт, і що буде потім - вона не знала.
   Брата поряд не було, Богдана теж, батькам вона досі не наважувалася сказати новину про вагітність, але відчувала, що її не зрозуміють і не підтримують. 
   Вона довго вагалася, а потім вирішила написати листа Богданові на домашню адресу, яку він їй залишив.
   Написала і чекала відповіді щодня, заглядаючи  в поштову скриньку. Дні минали, але відповіді не було. І вона зрозуміла, що з Богданом сталася біда. і їй стало дуже страшно...Страшно за нього, за себе і за дитя,  яке носила під серцем.
   Минали дні, Ден не повертався і відповіді на її лист не було. Руся, прокинувшись, лежала у ліжку. сьогодні був вихідний і на заняття не треба було поспішати. 
-Русю, чому ти досі в ліжку? Ти захворіла?- у кімнату заглянула мама. Вона, у вихідні як завжди, була заклопотана домашніми справами.
-Ні, не захворіла,- тихо відповіла дівчина.
-Тоді що з тобою?  Сумуєш за своїм хлопцем? Щось я його давненько  вже не бачила. Де це він подівся?
-Мамо, я вагітна...
-Що?- не зрозуміла мама.-Вагітна? Ти що, жартуєш?
-Які тут жарти, мамо,- зітхнула Руся.-Поглянь на мій живіт!
-Господи!- мама зблідла і вхопилася за серце.- Від того Богдана?
-Так...
-І який строк?
-Три місяці.
-Три місяці?!! І чому ти мовчала? Ти що, здуріла? Потрібно зробити аборт!
-Мамо, ні про який аборт не може бути й мови! Лікар сказав, що аборт мені робити не можна, та я й не погодилася б на це ніколи!
-А Богдан знає про це? 
-Ні, не знає...Він зник...
-Він втік від тебе?!!
-Ні, він поїхав у Дніпро і зник...З ним щось трапилося...
-Господи! І що тепер нам робити? Ти уявляєш, що буде, коли про це дізнається батько? 
-Уявляю,- зітхнула Руся,- він ніколи мені не пробачить цього...

   Минув місяць...Галину Петрівну нарешті виписали з лікарні і вона переступила поріг своєї квартири. Навела лад, вдяглася в траурне вбрання і поїхала на цвинтар. Там довго сиділа біля могил чоловіка та сина, думала про них, про себе, згадувала щасливі моменти їхнього життя, коли всі були живими та щасливими. Недарма кажуть, що найголовніше на цій Землі- набутися всім разом...
   День видався погожим та сонячним. Вітер  кружляв останніми багряними листочками, розвіюючи навкруги останнє осіннє золото. Галині Петрівні на мить здалося, що син підійшов до неї і зупинився поруч.
-Данку, синку, це ти?- вона простягнула до нього руку, намагаючись торкнутися до нього хоч на мить , та враз отямилася.  Поруч нікого не було, лише осінній вітер пустотливо бавився бахромою її чорної хустини.
   Вечорами Галина Петрівна плакала, перебираючи речі сина, читаючи її статті та нотатки. Телефоном вона користувалася рідко, з квартири майже не виходила. Сусідка Оля та соціальний працівник із соціальної служби допомагали їй у всьому.
   Поступово вона віддалилася від навколишнього світу і вела усамітнений спосіб життя - відмовлялася від спілкування зі знайомими, лише цілими днями переглядала фото Миколи та Дана і жила минулим. Її тіло жило буденним життям в реальному світі та часі, а душа жила в тому часі, коли були живі і здорові її чоловік та син.
   Одного дня вона прокинулася з незрозумілим передчуттям у душі. З самого ранку їй здавалося, що саме сьогодні в її житті станеться подія, яка змінить її життя. Вночі їй наснився Богдан. Наснився вперше з дня своєї смерті, прийшов до неї у ві сні...
   Прийшов веселий, як завжди, і посміхаючись своєю лагідною посмішкою, ніжно обійняв її за плечі і прошепотів:
-Не сумуй, матусю...Я скоро тобі приведу невістку...
   Прошепотів, обійняв і зник, розтанув в просторі. Галина Петрівна майже цілий день думала про його слова...Що саме хотів сказати син? Про яку невістку він говорив? Та й яка вже може бути невістка?
   Раптом в коридорі пролунав дзвінок. Жінка здригнулася:
-Хто це може бути?-здивовано подумала вона.- Я нікого не чекаю.
Але якась невідома сила тягнула її до дверей. Витерши сльози, вона відчинила їх. На порозі стояла молоденька листоноша.
-Доброго дня, Галино Петрівно, я принесла Вам пенсію,- повідомила вона.
   Видавши гроші, дівчина завагалася і нерішуче поглянула на Браславську.
-Ти щось хотіла ще, Оксаночко?- поцікавилася Галина Петрівна, побачивши, що вона нерішуче переступає з ноги на ногу.
-Так...Вибачте мене, але я вже більше місяця ношу лист і ніяк не наважуюся віддати його вам.
-Який лист? Мені?
-Ні, лист адресований не вам, а вашому Богдану...Він вже прийшов після його смерті і я думала...
-Давай, Оксаночко, листа! Не бійся!