7 частина

                                  7  частина
...Галина Петрівна прокинулася посеред ночі сама не розуміючи чому. Якась величезна тривога важкою хвилею накрила її і не відпускала, не давала спокійно дихати і спати. Серце стискалося від незрозумілої туги і відчаю.
   Жінка підвелася на високому лікарняному ліжку і сіла, тримаючись за серце. Її передчасно посивіле волосся густою хвилею спадало на плечі. 
   Діставши з шухлядки пігулки, вона випила їх, але заспокоїтись так і не змогла до самісінького ранку. І не змогла до ранку хоч на хвилину зімкнути очей.
   А вранці з нетерпінням чекала на сина. Але Богдан не прийшов. Стрілки годинника повільно відліковували  час, і тривога матері зростала з кожною хвилиною. Тремтячими пальцями вона набирала номер сина безліч разів, але його телефон був вимкнутий. 
   Галина Петрівна намагалася  зателефонувати і на домашній стаціонарний телефон, але до нього ніхто не підходив.
   Жінка намагалася заспокоїти себе тим, що можливо у сина розрядився телефон і тому вимкнений, а до стаціонарного він не підходить, бо знаходиться в дорозі - їде до неї. І вона чекала, з тривогою поглядаючи у вікно палати, з якого добре було видно вхід у лікарню.
   Цілий день вона провела в тривозі та чеканні, виглядаючи Богдана, але він так і не приїхав...
   Тоді Галина Петрівна відпросилася в свого лікаря і поспішила додому, передчуваючи біду.
   Кутаючись від холоду в хутряний комір пальто, вона вийшла із таксі біля свого будинку і з тривогою поглянула на вікна своєї квартири. Осінні дні стали  коротшими, тож густі сутінки вже оповили місто, і у вікнах квартири  горіло світло. Отже, син вдома... Але ж чому тоді він не відповідає на дзвінки? Щось тут було не так...
   Жінка поспішила додому. відчуваючи, що там біда. Піднявшись сходами і важко дихаючи, вона натисла на дверний дзвінок. Але двері ніхто не відкривав. Тоді вона тремтячими руками, які її не слухалися, дістала свої ключі і відчинила двері.
-Богданчику, синку, ти вдома?- гукнула вона, переступаючи поріг квартири.
   Тиша відповіла їй своїм крижаним голосом.
-Синку, де ти?-Галина Петрівна заглянула на кухню, в вітальню і в свою спальню. Богдана ніде не було, лише у вітальні голосно працював телевізор.
-Богданчику, ти тут?- жінка підійшла до дверей кімнати сина і обережно прочинила їх і заціпеніла від жаху. А потім з її уст зірвався істеричний крик. Посеред кімнати на підлозі в калюжі крові лежав син.
   Галина Петрівна, нічого не розуміючи і не пам'ятаючи, задихаючись від ридань і жаху, вибралася з квартири і почала тарабанити до сусідки Олі в двері.
-Хто там?- почувся з-за дверей зляканий  голос Олі.
-Оленько, це я!- ледь чутно прошепотіла жінка.
-Галино Петрівно? Ви?!! Що з вами?!!- Ольга відчинила двері і злякалася, побачивши сусідку в такому стані.
-Олю, там...Там...Там Богдан...
   Жінка схопилася за голову і почала ридати, повільно сповзаючи на підлогу. Ольга миттю вскочила до квартири Браславських, а побачивши страшну картину, швидко вискочила звідти.
-Зараз... Зараз...- прошепотіла вона, дістаючи тремтячими руками телефон із  кишені,- потрібно негайно викликати "швидку" та поліцію...
   ...Фельдшер "швидкої допомоги" оглянувши Богдана, скрушно похитав головою.
-У вас ще є діти?- запитав він у Галини Петрівни.
-Ні, немає...Богдан у мене єдина дитина...
-Тоді тримайтеся...Мені дуже шкода, але до лікарні ми його не довеземо...Він втратив багато крові...Скажіть, чому він це зробив?
-Богдан? Ні, він не міг цього зробити, не міг!- злякано прошепотіла жінка.
-Ну чому ж не міг?- поліцейський, що оглядав кімнату, знайшов на столі два аркуша паперу, і прочитавши їх, простягнув вбитій горем жінці.
-Що це?-запитала  вона.
-Записки, які написав ваш син незадовго до трагедії, яка відбулася в цій квартирі декілька годин тому. Одна адресована вам, а інша якійсь Русі.
   Жінка тремтячими пальцями взяла аркуш паперу, але прочитати що там написано не могла. Літери стрибали перед очима і розпливалися в сльозах.
-Олю, прочитай будь ласка,- попросила вона, тримаючись за серце.
   Сусідка взяла аркуш і з жалем поглянувши на вбиту горем жінку, почала читати вголос:
-"Мамо, рідненька, вибач і не засуджуй мене. І не муч себе - так сталося. Іншого виходу в мене просто немає. Я  прийняв це рішення будучи сповна розуму і при тверезій твердій пам'яті. Вибачись перед всіма, хто мене знав, нехай вони не думають погано - підлості я за своє життя нікому не робив, а своїм життям маю право розпоряджатися сам...Я розумію, що тобі без мене буде дуже важко, але залишитися теж не можу...Я тебе люблю, мамо...Твій Богдан...Вибач мене..."
   Почувши ці слова, жінка заридала ще дужче.
-Господи, за що?- прошепотіла вона.- За що?!!
-Тут ще одна записка є...Якійсь Русі...
   Богдан нерухомо лежав на підлозі. Але коли санітари поклали його на носилки, його повіки ледь-ледь сіпнулися і якось здавлено, чужим голосом він прохрипів:
-Руся...Руся...Зачекай, я скоро приїду!
   Фельдшер поглянув на Галину Петрівну:
-Хто така Руся?
-Я не знаю,- заплакала жінка ще дужче.
-Розшукайте її, можливо вона зможе повернути його до життя...Це мабуть дівчина, яку він кохає...В моїй практиці такий випадок вже траплявся: безнадійно, здавалося б, хвора пацієнтка одужала, коли побачила поряд людину, яку кохала.
-Я  спробую розшукати ту дівчину,- прошепотіла Галина Петрівна,- спробую...
-Покваптеся, час вже йде не на години, а на хвилини...
   "Швидка", тривожачи сиреною сон нічного міста, помчала у лікарню. Ольга супроводжувала Богдана за проханням Браславської, а сама  Галина Петрівна поспіхом повернулася в квартиру.
   Зайшовши до кімнати сина, вона розпачливо заридала:
-Боже мій єдиний, якщо ти є на світі, врятуй мою дитину! Благаю! Руся...Скільки тих Русь живе у їхньому місті, Господи! Але ж останні роки син мешкав у Києві, тож і Руся ця, мабуть, звідти...
  Телефон Богдана був відключений, його поліція знайшла на підлозі в кімнаті і вилучила як речовий доказ, тож доступу до його контактів у телефоні вона зараз не мала.  Вона машинально  відчинила шухляду в письмовому столі сина і почала шукати. 
  Тут були листи, якісь папери, замітки, нариси, статті. Жінка переглянула всі записники, які були в шухляді, але жодної згадки про загадкову Русю не знайшла, А потім пригадала, що по приїзді син сказав якось: "Мамо, я скоро тобі невістку привезу". Згадавши про це, жінка знову заридала.
  Почала оглядати одяг сина. Взяла до рук його куртку, в кишені знайшла гаманець та водійське посвідчення. Тримаючи в руках документ, вона вдивлялася в дороге  серцю і рідне обличчя.
 Потім відкрила гаманець і в таємній кишеньці  побачила фото симпатичної дівчини з довгим русявим волоссям. Зрозуміла, що це та сама Руся, яку кликав син. 
  Сховавши фото дівчини у сумочку, Галина Петрівна поквапливо зібралася в лікарню, щоб встигнути до Богдана. Сподівалася, що можливо він вже опритомнів, і, побачивши це фото,  скаже де шукати цю дівчину. І вона  поїде за нею хоч на край світу, щоб тільки врятувати сина...В серці  зажеврів промінчик надії.
  А через три дні вона поховала свого єдиного сина. Для неї згасло сонце і зупинився  час... Батьки рано в неї померли, сестер  та братів у неї не було. Були лише чоловік та син, яких вона кохала. А тепер у неї не було ні чоловіка, ні сина...Тепер у неї не було нікого в цьому світі.
   Богдан...Молодий, красивий, здоровий, талановитий наклав на себе руки. Чому? Як він міг так вчинити? Як він міг залишити її саму в цьому світі?
   Галина Петрівна поховала сина поряд із його батьком. В перші дні після похорону вона  злягла зовсім і знову потрапила до лікарні. Вона взагалі не хотіла жити, але зрештою змогла взяти себе в руки і повернутися до життя заради пам'яті про дорогих її серцю людей.