6 частина

                          6  частина
Руся ще довго сиділа в своїй кімнаті і дивилася на чорний екран телефона. На заняття вона сьогодні не пішла, зіславшись на погане самопочуття.
-Русю, що з тобою?-мама стурбовано поглянула на доньку, поспішаючи на роботу.- Тобі дуже погано? Може викликати "швидку" чи звернутися до лікаря?
-Ні, не треба, мамо, нікого викликати. Це просто мій шлунок передає мені привіт, гастрит загострився,- збрехала вона.
-Випий ліки і дотримуйся, будь ласка, дієти. Ти ж доросла людина, не маленька дівчинка!- порадила мама.
-Добре, обов'язково вип'ю ліки, матусю!-пообіцяла Руся.
   Насправді її почала мучити нудота. Затримка місячних  була вже великою. Тож вдень, поки батьки були на роботі, вона разом з подругою брата Людмилою відвідала жіночого лікаря, послугами якого користувалася сама Люда.
   Молодий симпатичний лікар оглянув її і посміхнувся:
-Ну що ж, вітаю! У вас буде дитина!
   Та заглянувши у великі злякані очі молодої пацієнтки, він все зрозумів без слів, зітхнув і сказав, міцно стиснувши її руку у своїх долонях:
-Я все прекрасно розумію...В житті бувають різні ситуації, але все-таки раджу вам як спеціаліст, за будь-яких обставин залишити цю дитину, тому що зробивши аборт, ви вже ніколи не зможете мати дітей...
   Повернувшись додому, Руся зачинилася в своїй кімнаті. Слова лікаря досі лунали у вухах. Отже, аборт їй робити заборонено. І що ж буде далі? А як же навчання? Як її хореографія? І найголовніше - що скажуть про це батьки?
   Вона так хотіла поговорити з Деном, розповісти йому все, хоч і не знала як він відреагує на таку новину. Але вони кохали один одного, тож вона була впевнена, що Ден буде радий почути звістку про те, що незабаром він стане батьком. І була впевнена, що незабаром вони одружуться і будуть жити довго і щасливо...
   Але його мама захворіла, він терміново поїхав  додому, у Дніпро. Тож вона дочекається його  повернення і  тоді розповість йому про все. А вже потім вони разом повідомлять новину її батькам...
  А Ден тим часом мчав трасою Київ-Дніпро, думаючи про ті проблеми, які звалилися на його голову. Та найбільшою проблемою на сьогоднішній день була хвороба мами, милої, доброї, ніжної, мудрої жінки. 
   Після смерті батька Богдан дуже боявся її втратити і молився, просячи Бога, щоб той дарував матері зцілення і вона скоріше одужала.
   До рідного міста він прибув надвечір. Дніпро зустріло його колючим дощем і холодним поривчастим вітром.
-Дивно,- думав він, ведучи авто вулицями рідного міста,- як швидко змінюється і розбудовується воно. Торгівельні центри, супермаркети, кав'ярні та нічні клуби з'являються тут швидше, ніж гриби після дощу. І воно стає схожим на Київ...Взагалі, всі великі міста схожі між собою...
   Залишивши авто на платній парковці, він поспішив до будинку, в якому народився і виріс, в якому прожив сімнадцять прекрасних років свого життя.
   Підійшовши до під'їзду, він поглянув на вікна своєї квартири і відчув як стислося і защеміло його серце - у вікнах не горіло світло. Тобто вдома не було нікого і ніхто на нього не чекав.
   Відімкнувши двері своїм ключем, він зайшов до квартири і нерішуче зупинився на порозі. В квартирі було тихо і порожньо. На мить Богданові здалося, що зараз він почує рідні і дорогі серцю голоси батьків, але тиша відповіла йому своїм крижаним голосом.
   Він повільно пройшов коридором і зупинився на порозі маминої спальні. Ввімкнув світло і мимоволі посміхнувся. Ця кімната нагадала йому далекі дитячі роки, коли він маленьким хлопчиком прокидався вранці в дитячій і, тихо ступаючи босими ногами по м'якому пухнастому килимі, пробирався до спальні батьків і з розгону падав до них у ліжко прямісінько в їхні обійми.
   А потім довго лежав разом з ними. Це ліжко і зараз стояло тут. Після смерті батька кімната зовсім не змінилася, лише на маминому туалетному столику замість косметики з'явилося батькове фото в траурній рамці. 
   А поряд стояло його, Богданове, фото, на якому він широко посміхався, тримаючи у руках футбольного м'яча.
   Пройшовши на кухню, він заварив каву і, діставши телефон, набрав номер Русі.
-Так, я слухаю!- відразу почувся у слухавці голос коханої.-Дане, привіт! Як ти?
-Привіт, Русю, я в нормі. Щойно приїхав додому, мама в лікарні, вдома нікого немає...Русю, я так скучив вже за тобою...Мені тебе дуже не вистачає тут...
-Я теж за тобою скучила...Я з нетерпінням чекаю твого повернення. Мені теж тебе дуже не вистачає,- ніжно прошепотіла вона, не нагадуючи Богдану про серйозну розмову.
   Вона розуміла, що у нього зараз проблем і клопотів вистачає і без неї, тож вирішила дочекатися його повернення до Києва.
  Поговоривши з Русланою, Ден пішов до сусідки.
-Богданчику, привіт! Як добре, що ти приїхав!- зраділа вона,- Галині Петрівні дуже погано...Вона так  тебе чекає, вона так тебе любить...Я купила всі необхідні ліки, її сьогодні ввечері перевели з реанімації у палату, так що завтра можеш провідати її.
-Дякую вам, дуже дякую!
   Вночі Ден погано спав, йому всю ніч снилися кошмари, а коли прокинувся серед ночі, відразу згадав про документи, які отримав від Ірини і  привіз із собою до Дніпра.
   Розпакувавши валізу, він дістав течку і вирішив її заховати, підсвідомо керуючись своєю інтуїцією. Зайшов до своєї кімнати і оглянув її прискіпливим поглядом, а потім присів навпочіпки біля  письмового столу. В нього був особливий стіл- з секретом, потайним місцем. І знали про це місце лише він та батько.
  Батька вже немає, отже окрім нього про сховок ніхто не знає. Навіть мама. Богдан заховав туди документи і полегшено зітхнув. А потім розтягнувся на весь зріст на ліжку.  
   Та міцно заснути йому так і не вдалося, до ранку він промучився, забуваючись на  декілька хвилин у тривожному сні і знову прокидаючись.
   Серце шалено  калатало у грудях і якась незрозуміла тривога великою темною хвилею накочувалася на нього і накривала його з головою.
   Вранці він похапцем зібрався і поспішив до лікарні. Мама ще спала. Він тихенько пройшов до її ліжка, підсунув стілець і сів поряд. Мама лежала бліда і змарніла. Богдан помітив, що вона дуже постаріла, на обличчі з'явилося багато нових зморшок, а в волоссі сивини. 
   Він зітхнув і взяв її маленьку легеньку руку в свої великі долоні.
 Мама ворухнулася і, побачивши сина, полегшено посміхнулася.
-Синочку, ти?
-Так, мамо, я...Привіт.
-Привіт, привіт, Богданчику!
-Мамо, ну як ти?
-Краще, синку. Все погане вже позаду.
-Ну й слава Богу, я за тебе так хвилювався, мамо...
   Мама уважно подивилася на сина і його втомлене обличчя та червоні, припухлі від поганого сну очі, викликали тривогу в материнському серці.
-Синку, з тобою все гаразд?
-Так, мамо, зі мною все нормально.
-Але мені здається, що в тебе якісь проблеми.
-Ні, мамо, ти помиляєшся, у мене все в нормі!