1 частина

                            1 частина
 Осінній вечір видався холодним та дощовим. З настанням жовтня дні стали короткими та холодними, а вечори довгими та затишними.
   Осінь...Ця пора року завжди бентежила Денові душу, і саме восени її охоплювала дивна меланхолія. Він любив осінь, можливо за те, що сам народився восени, і відчував що це його пора, його час. Саме восени з'являлося натхнення, хотілося творити і писати, писати, писати...
   Він відірвався від аркуша паперу і поглянув у вікно. За вікном шумів вечірній Київ, і в калюжах  на асфальті відображалися залиті яскравим світлом неонових ліхтарів, центральні проспекти міста та нескінчені потоки автомобілів, що снували по шосе.
   Ден зітхнув і поглянув на годинник. Стрілки показували восьму годину вечора.
-Нічого собі! Оце запрацювався!- він поклав авторучку на стіл і пробіг швидким поглядом по своїй незакінченій статті.
   Йому так хотілося закінчити її саме сьогодні, але трішки не встиг.
-Гаразд, допишу завтра. А можливо і сьогодні вночі,- поклавши папери в пластикову теку він накинув на плечі шкіряну куртку і поспішив до виходу із редакції.
   На порозі він на хвилинку затримався, відкриваючи парасольку, а потім попрямував, перестрибуючи калюжі до свого авто, яке було припарковане на стоянці неподалік.
   Кинувши теку на переднє сидіння, він ввімкнув двигун і, поглянувши на своє відображення в дзеркалі, задоволено посміхнувся і підморгнув йому. А потім, виїхавши на центральну магістраль міста, влився в нескінченний потік машин.
  Він, Богдан Браславський,( для друзів просто Ден), народився і виріс у Дніпрі і був єдиною дитиною в інтелігентній заможній сім'ї. Добре навчався у школі і подавав великі надії у спорті. 
   В чотирнадцять років хлопець вирішив присвятити себе футболу, а в сімнадцять вже грав за команду "Дніпро" і заслужив почесне звання майстра спорту.
   Спортивна кар'єра, здавалося, гарантувала надійне майбутнє, але під ча одного із матчів він пошкодив собі коліно - травма виявилася настільки серйозною, що зі спортом довелося розпрощатися назавжди.
   Тож після закінчення школи він подався до столиці і вступив до університету на факультет журналістики. Його завжди приваблювала ця романтична і водночас небезпечна професія, тож довго розмірковувати і вибирати свій майбутній фах йому не довелося.
   Навчаючись в вузі, Ден мріяв про далекі краї, цікаві події, зустрічі з цікавими людьми, мріяв вести репортажі з "гарячих точок". Але його юнацьким мріям поки що не судилося здійснитися і він осів в редакції однієї із престижних столичних газет.
   Робота в редакції виявилася цікавою і йому загалом подобалася. Батьки залишилися у Дніпрі, а він став киянином, знімав квартиру в престижному районі в самісінькому центрі міста. 
   Два місяці тому в його сім'ї сталося горе - помер батько, дорога і мудра людина. Серцевий напад...І лікарська легковажність... 
   Після смерті батька мама почувала себе дуже погано, часто хворіла, і останнім часом йому доводилося розриватися між Києвом та Дніпром.
   Звернувши в вузенький провулок, він майже доїхав до свого будинку і поглянув на вікна своєї квартири. І саме в цю мить прямісінько перед собою він побачив яскраве світло фар і мотоцикл, що з'явився невідомо звідки і мчав прямо на нього.
-Дідько!- вилаявся Ден і різко загальмував.
   Але на мокрому асфальті було не так легко загальмувати. Колеса не слухалися власника авто і продовжували рухатися вперед. Ден встиг помітити, що його від мотоцикла відділяють вже лише кілька сантиметрів і різко вивернув кермо ліворуч.
   Автомобіль розвернуло і занесло в бік, а мотоцикл, різко загальмувавши, легко вдарився в авто і впав на мокрий асфальт, потягнувши за собою свого вершника.
   Ден, лаючись, вискочив з салону і підскочив до хлопця. Той сидів у калюжі і тримався за ногу.
-Ідіот! Кретин! Тобі що, жити набридло?!! Чи ти не бачиш, куди прешся?!! Спочатку навчися водити байк, а потім вже сідай за кермо!-Ден підскочив до мотоцикліста, стиснувши кулаки.
   Та враз осікся на півслові, вражено зуупинившись. Власник залізного коня зняв шолом і Ден побачив, що це...дівчина.
   Мила,  юна дівчина років вісімнадцяти. Її довге біляве волосся розсипалося по плечах і спадало майже до пояса. Великі блакитні очі дивилися на нього трішки зухвало, проте спантеличено і злякано.
-Дідько!- прошепотів Ден і підскочив до дівчини.- З тобою все гаразд? Ти в порядку?
   Дівчина ніяково посміхнулася і тихо промовила:
-Так, зі мною все добре...А ви як? Вибачте, це я винна.
-Зі мною все нормально,- Ден простягнув їй руку.- Ти зможеш підвестися?
-Спробую,- дівчина сперлася об його руку і підвелася, але ступивши крок, зойкнула і похитнулася. Ден підхопив її на руки і за якусь мить вона опинилася в його обіймах.
   Не взмозі вимовити жодного слова, вони стояли так декілька хвилин і мовчки дививлися один на одного, відчуваючи як якась невідома сила притягує їх, ніби магнітом один до одного.
   Дівчина дивилася в зелені очі Дена і їй здавалося, що вона його знає дуже давно. Їй здавалося, що вона знає ці очі ще з дитинства. А потім ніби спалах яскравої зірки у її свідомості блиснула здогадка:
-Господи! Саме ці очі снилися їй вже декілька років!
-Як тебе звати, сучасна амазонко?- з цікавістю запитав Ден.
-Руслана, можна просто Руся.
-І куди ж це ти, просто Руся, так квапилася?
-Додому,- зітхнула дівчина,- у мене дуже строгі батьки, а репетиція в танцювальній школі закінчилася пізно.
-Ти що, балерина?- Ден здивовано подивився на Русю.
-Майже балерина,- засміялася дівчина,- я навчаюся на хореографа.
-Балерина за кермом байка? Дуже цікаво!- розсміявся Ден.- Вийде непоганий сюжет не лише для статті, а й для фільму!
-А ти що, журналіст чи сценарист?- поцікавилася Руся.
-Ти вгадала...Я журналіст.
   Ден, підтримуючи Русю під руку, допоміг їй дійти до байка. Побачивши, що особливих ушкоджень ні автомобіль, ні мотоцикл не отримали, вони одночасно полегшено зітхнули і розсміялися.
-Послухай, амазонко, можна запросити тебе на філіжанку кави?- посміхаючись запитав Ден.
-Що, прямо зараз?- Руся поглянула на свої мокрі джинси і мокре волосся.
-А чому б і ні?
-Дякую, але зараз не може. В мене, і справді, дуже строгі батьки.
-А завтра?- поцікавився Ден, не полишаючи надію посидіти за філіжанкою кави з нею.
-Завтра можна, в мене саме вільний вечір, репетицій немає.
-Прекрасно, тобі диктуй номер телефону, завтра поговоримо про місце і час нашого побачення.
   Руся продиктувала свій номер і попрощавшись, одягла шолом.
-Будь обережною!- крикнув Ден їй услід.
   Дівчина у відповідь помахала йому рукою і зникла так само раптово, як і з'явилася. Ден ще декілька хвилин постояв під колючим осіннім дощем, вдивляючись в темряву, в якій розтанула незнайомка, а потім сів в авто і відігнав його на стоянку.
    Цікава дорожньо-транспортна пригода і знайомство з чарівною незнайомкою підняли йому настрій:
-Оце так зустріч! Я ще з жодною дівчиною не знайомився у такий екстравагантний спосіб!
   ...Вночі він погано спав, йому снилася чарівна незнайомка Руся верхи на своєму залізному коні. Снилися її великі блакиьні очі, її посмішка. Прокинувшись серед ночі, він довго не міг заснути, лежав з відкритими очима, дивлячись у стелю.
   А потім пішов на кухню, заварив міцну каву і сів за столик. А потім пригадав про свою незакінчену статтю. Відкривши теку, дістав з неї свої чернетки і почав уважно перечитувати їх. Стаття, яку він писав, була про фінансові махінації та оборудки, які проводилися в одному з найпрестижніших банків столиці.
    Уважно вивчаючи документи і вчитуючись у текст, він бачив перед собою не цифри і букви, а бачив перед собою Русю. Її образ не давав Дену змоги зосередитися на статті.  
   Ден зітхнув і кинув документи та чернетки на журнальний столик у спальні, і впав на ліжко, дивлячись у стелю...