21. Яна: Я пішла на ризик

Яна

Коли я дізналася, що Владислав не поїде зі мною до офісу Гриценка на підписання документів, то дуже сильно засмутилась. Адже було страшно податися туди наодинці та сидіти за столом із чоловіками, де двоє точно хотіли затягнути мене до ліжка. Це Роман та Анатолій. Ці двоє показували своє нахабне бажання заволодіти мною...

А Іван? З ним взагалі все класно! Я дуже ображена на нього. Перед очима досі виднілася та дівка, яка його обіймала. Розкішна брюнетка... Вона чимось мені нагадувала Лізу. Таких тільки на подіум виставляти.

Але повернуся до помічника. Владислав не міг поїхати зі мною через доньку, яка раптово захворіла.

- Яно, у мене вдома проблеми, - сказав Владислав, зайшовши до мене близько п'ятої години вечора. - У Віки піднялася температура. Мені треба до неї.

Я засмутилася, але ввійшла в прикру ситуацію помічника:

- Їдь, донька важливіша. Я сама справлюся. Там треба лише мій підпис.

Фердишин бачив, що я засмутилася від того, що поїду одна, а тому сказав:

- Мені прикро, що так. Дійсно…

- Навіть нічого не кажи у виправдання. Сім'я важливіша, а тим паче маленька дитина.

- Я знаю, але цим тебе підвожу. Тобі точно не хочеться залишатися наодинці з Анатолієм, а тим паче після того, що він викинув вранці... Журналісти вже видали чергову новину.

- Серйозно? Як? Вони слідкують за мною?

- Невідомо, але  плітки вже розлітаються. Там таку дурню пишуть, що волосся дибки стає.

- Я потім почитаю, - буркнула я та додала. - А ти біжи до доньки. З Анатолієм я сама розберуся.

- Ну дивися мені, - сумно сказав він та пішов із мого кабінету.

Я відкинулася на спинку стільця. Владислав не знав усієї правди. Не тільки Гриценко гнітив мене, а інші два персонажі.

Взявши телефон до рук, я стала дивитися, що там нашкрябали журналісти. Від побаченого тексту засміялася. Писаки наплели таке, що жах, але заголовок не менш вражав: Примирення коханок Гриценка.

І звідки вони собі таке придумали? Це яку варто мати фантазію, щоб взяти та таке надряпати? Я обурена. Це цілковита брехня! Рано чи пізно мій терпець лусне, та я напишу на них декілька поганих слів.

Але далі зі мною відбулися гірші події. Іван затягнув мене до кабінету на розмову. Розповідав, що та дівчина випадковість, а також про кохання.

Зі свого боку не хотіла його чути, бо неймовірно злилася на нього. Моїми почуттями керувала образа, яка говорила:

- Іван темнить із тою дівчиною.

Одночасно звісно панували інші думки, які переконували, що Христюк каже чисту правду, його слова щирі, а та брюнетка помилка.

Проте не могла взяти так просто та відпустити кривду. Не могла! І чому? Не знала! Либонь, через те, що з віком стала злопам'ятною... Або подія настільки сильно ранила моє серце, що мені треба час, щоб охолонути.

Я пішла. Залишила Івана. Його оливкові очі вблагали, щоб повірила йому, але не сьогодні...

А якщо я помилялася? Може пробачити йому? Зробити мудріше? Відкинути емоції, які не раз перевертали життя?

Тут згадала квіти, які мені хотів на знак примирення подарувати Роман. Вони зберігалися вдома. Епоксидна смола їх гарно законсервувала. Тоді я думала, що ті тюльпани мали стати символом нашого кохання...

Але все до Жерданова минуло. Залишилися лише спогади. Останні приємно гріли, адже були втішні моменти між нами. Особливо під кінець. Досі пам'ятала, як пили каву, а на наступний день мали незабутнє побачення.

Далі нема сенсу згадувати. Все зруйнували емоції та образа...

А якщо нині вони також усе знищать? Мене неймовірно сильно тягнуло до Івана, адже мала до нього кохання!

Мабуть, дійсно варто усе відкинути в сторону. Треба повернутися до Івана та сказати, що зараз відчувала до нього.

Я розвернулася, щоб піти до Христюка, але переді мною стояв Гриценко, а за спиною відчинився ліфт. Довкола не знаходилося нікого.

- Невже на мене чекала? - роздався його голос. - Ти пішла раніше всіх, а нині стоїш тут. Точно ждала.

- Ні, - пирхнула я. - Просто у тебе ліфт рагульний. Їде три години.

- Та невже?

- Так.

- Він уже приїхав - заходь.

Його очі загнали мене до маленької кабінки. Я не мала варіантів, адже не могла сказати, що треба побачити його помічника. Не вистачало, щоб Іван мав проблеми через мене.

- Гаразд, - зайшла першою до ліфта.

Анатолій натиснув на одиницю, а коли двері корисного винаходу стулилися, то розвернув до мене голову.

Гіршу ситуацію  нині не могла уявити, а тому притиснулася до стіни та заплющила очі. Молилася, щоб скоріше опинитися якнайдалі від Гриценка.

- Які плани на вечір? - запитав доволі очікуване чоловік.

- Рибу буду чистити, - хмикнула я та глянула на нього.