15. Роман: Знайома руда голова

Роман

Вихідний день проходив паскудно, адже вранці ловив бридке похмілля. Складалося враження, що хтось проїхався по мені катком, а потім пропустив через м'ясорубку.

Тому десь до обіду приходив до себе. Заливався м'ятним чаєм та паралельно згадував минулий вечір. Яна виставила мене за двері. Я їй сказав про свої почуття, а ця дівчина з вогняним волоссям та синіми очима випхала.

Вона взагалі тямила, що зробила? Яна зрозуміла кого відштовхнула від себе? Мене! Я добре пам'ятав, як вона бігала за мною! А нині все навпаки. Тепер прийшла моя черга!

Але чому нині злився? Бо, мабуть, від того, що почув відмову. Я ж звик одразу отримувати від дівчат чи жінок позитивну відповідь. А тут... Але це нічого не змінювало, бо я кохав Яну та боротимуся за неї.

Розумів, що ця війна буде складною. Іван сильно змінився. Чоловікам не властиво оцінювати інших особин своєї статті, але на придуркуватого задрота він більше не схожий. Це погано.

Раптово мій потік думок перервав смартфон. Я потягнувся до нього. Телефонував мій один знайомий - Святослав.

- Що поробляєш? - питався товариш, а на задньому фоні у нього грала музика.

- Відхожу від будуна.

- Пропоную похмилитися. Приїжджай. У нас вечірка. При тому ти обіцяв заїхати до мене, коли тільки приїхав до України.

- О другій годині дня? - здивувався я.

- Ми культурно відпочиваємо. Шашлики, вино... Ніхто ще не п'яний.

- Невже? - засміявся я, адже чув - товариш уже у веселій стадії

- То приїдеш до нас?

Я задумався. Мені не було, що втрачати. При тому б не завадило розвіятися, бо цілий день сидіти та думати про Яну, то можна було з’їхати з глузду. Тому погодився.

- Чекаю тебе. Ми у мене на дачі. Знаєш, де це?

- Так, - відказав я. - Навігатор покаже.

Коли я вийшов на вулицю, то здивувався настільки тут тепло. У повітрі літала справжня весна, яка змушувала все цвісти довкола. Але до чорта погоду! У мене не було настрою милуватися цим усім. Відмова Яни добряче вдарила по моєму самолюбству.

Через годину приїхав до свого товариша. Гульня на його подвір'ї набирала обертів, але мені було не весело. Я знаходився серед натовпу та абсолютно нічого не хотів. Дивився на це все видовище та кривився.

- Що з тобою? - запитав Святослав, тримаючи в руках келих пива. Мій знайомий, що мав каштанове волосся та карі очі сидів на стільці перед мангалом. Я знаходився біля нього та дивився на вогонь, що палахкотів червоними язиками.

- Довга історія, - хмикнув я.

- А ти кудись поспішаєш? Давай викладай.

Я не дуже сильно волів ділитися проблемами, але послав усе до чорта. Коротко розповів йому про ситуацію, що склалася.

- Серйозно? - здивувався Святослав. - Ти на неї зуби нагострив?

- Колись вона на мене їх точила, але нині все навпаки...

- Я одного разу перетинався з нею. Доволі серйозна дівчина та вельми молода. Спочатку навіть не вірив, що вона керівниця компанії.

Усміхнувся, адже у голову полізло минуле. Веселі, то були часи.

- Я знав її ще до успіху, - випалив йому таке.

- А ти читав, що пишуть про неї в пресі? - проігнорував Святослав.

- Поняття не мав, що там...

- Журналюги шкрябають, що вона абсолютно не звертає увагу на чоловіків.

Одразу втямив на що натякав товариш, але ні. Тим писакам аби тільки щось строчити, а тому відповів:

- Дурня. Просто вона колись була невдахою та гультіпакою. За це її батько вигнав із компанії, а потім вона почала власну справу, схудла та розквітла...

- А хіба вона не одразу була така апетитна?

- Ні, - пригадав колишню Яну. - То був величезний колобок.

- Жартуєш?

- Ні.

- Щось я нічого не розумію... Ти був із Яною ще тоді?

- Минуле зараз не грає ролі. Річ у тому, що на її серце претендую не тільки я. Ти взагалі слухав, що я тобі казав?

Святослав кивнув головою. Він добряче вже напився.

- Учора я приходив до неї, сказав про свої почуття, а вона мене вигнала, - повторив я та продовжив. - А нині не маю поняття, як до неї підійти. Вона колись мене дуже любила, але між нами виник конфлікт...

Товариш долив собі пива у келих, а я глянув на нього, а потім на стіл, що стояв за десять метрів від нас. Усі за ним уже ловили уявного зеленого змія.

- І що порадиш?

- Добивайся її. Поїдь до неї додому, повзай на колінах. Роби все можливе. Жінки таке люблять.

- Я не звик до подібного, але готовий піти на таке.

- То чому ти сидиш тут? Вали до неї!

Я закотив очі. Мабуть, дійсно варто було податися до Яни, але всередині панувало якесь дивне відчуття, яке говорило, що мені доцільно поки не рипатися. Не знав звідки воно взялося, а тому відповів: