14. Яна: Допомога Івана

Я стояла посеред кімнати. Роман пішов та зачинив за собою двері. Це якесь цілковите божевілля. Він прийшов п'яним до мене та почав щось розповідати про кохання.

У голові таке жодним чином не хотілося вкладатися. А його поведінка? Нахабно притиснув мене до стіни, мов у якомусь серіалі. І що бажав? Еротичного продовження? Думав, що так просто та швидко опинимося в ліжку? Ні! Зараз все не так.

Колись я звісно жадала такого. Але зараз стояла та розуміла наступне - час уcе абсолютно змінив. Зараз дивилася на Романа як на колишнє кохання. Звісно у серці вирувало деяке тепло до нього. Але давно все вмерло, засохло, мов квітку, яку довго не поливали.

Від цих думок мені стало дивно, що аж присіла. Невже я визнала, що не мала почуттів до Романа? Так. І що далі? Він же сказав про своє кохання... Але що це мені давало? Нічого.

Роман моє минуле, яке я хотіла забути. Тоді наші стосунки будувалися на бридкій брехні. Також була занадто дурна, думала, що зможу його завоювати.

Але досить згадувати! При тому від Романа можна чекати все. Навіть не відкидала того, що він це зробив просто так.

Ця думка мене розізлила, що я аж пирхнула та невдоволено склала руки на грудях.

Однак блондин не коштував таких емоцій. Я без нього мала багато проблем.
Завтра на мене чекав вельми неприємний день, а тому варто думати про нього.

Побачення з Анатолієм не викликало у мені щастя чи радості. Нині дуже шкодувала, що погодилася.

Я скривила обличчя та сказала:

- Що це за такі дні пішли? Де мій спокій! Хтось може мені відповісти?

Лунала тиша. Невже я сподівалася, що хтось мені зараз дасть відповідь?

Махнула рукою. Десь хвилин десять сиділа непорушно, а далі пішла спати. Сьогоднішній день дуже мене втомив. Вельми багато емоцій. Анатолій зі своїм рестораном, п'яний Роман та Іван...

Іван. Від гадки про нього усміхнулася. Поки він викликав у мені добрі емоції... Що там приховувати - тягнуло до нього. Краще б він прийшов замість Романа.

Чудно якось усе виходило. Раніше навіть не дивилася в сторону однокласника, а нині… Але мріяти ніхто не забороняв.

Суботній ранок розпочався для мене о восьмій годині. На вихідних я дозволяла собі вставати трішки пізніше, адже інколи хотілося поніжитися у ліжку довше.

Також у ці дні я їхала на роботу сама. Водій відпочивав. Хоча після ДТП, що сталася понад рік тому, то я не особливо горіла бажанням сідати за кермо. Тоді через свою неуважність, ледь не збила вагітну – у результаті врізалася у дерево.

На щастя, та жіночка, що вирішила перетнути дорогу у невстановленому місці, обійшлася переляком та втекла, а я пошкодила автівку та отримала струс мозку. Тоді два тижні пролежала вдома.

Звісно та аварія сталася не лише через мене, бо та невідома з'явилася нізвідки. Немов вискочила з кущів. Зрозуміло, що за містом трафік автівок не великий, та пішохід не стане шукати "зебру", але перед тим, як виходити на дорогу, то варто трішки озиратися по сторонах.

До офісу я приїхала без пригод. Звісно декілька разів підрізали, що змусило подумки сказати чимало поганих слів. Але це не найгірше, що мене могло чекати сьогодні - Анатолій.

Уранці цей брюнет нагадав про себе коротким повідомленням:

- Дуже жду на вечір. Гадаю, що він буде незабутнім. Одягай чорну білизну.

Бізнесмен нашкрябав доволі нахабні слова, а особливо про білизну. Чорну він хотів, а я взяла та одягла труси в горошок. Але його хтиві очі їх не побачать. У цьому була впевнена на сто відсотків.

- Але чим чорт не жартує, - проказала, коли вийшла з автівки та попрямувала до офісу, де сьогодні буду лише я. Якщо чесно, то обожнювала працювати на вихідних, адже тоді царював спокій - мертва тиша. Саме у такій атмосфері мені подобалося трудитися.

Привітавшись з охоронцем, я швидко піднялася до свого кабінету. Відчинила вікно, увімкнула комп'ютер та намагалася сконцентруватися на роботі. Чомусь не виходило у мене таке, а далі пролунав дзвінок, який змінив чимало. Валерій, що сьогодні стояв на зміні, повідомив:

- До вас прийшов Іван Христюк.

У ту хвилину кинуло в жар, а у голову полізли підозрілі думки. Що хотів від мене Іван? Невже також прийшов сказати про кохання? Мабуть, що так, адже зараз бачила його очі. Він дійсно волів таке вимовити, але я попросила у нього допомогу.

- А чому ти просто не зателефонуєш йому та не скажеш, що не можеш? - запитав Христюк.

- Була така спроба... Він наполягає на своєму.

- Складно...

- Іване, допоможи. Я не витримаю із ним вечір. Боюся, що мене заберуть після цього до психлікарні.

Брюнет нахмурився та запитав:

- А чому ти мене просиш допомоги?

- Бо ти його помічник. Знаєш його розклад...

- Якось ти швидко забулася про своє запитання до мене, - сказав Христюк.

- А ніби я не бачу для чого ти прийшов, - дивилася на нього. - Не дурна, але нині мені треба здихатися Анатолія. Він обіцяв, якщо щось мені не сподобається, то він дасть спокій...