11. Яна: Дійсно не чекала...

Яна

Прийшовши додому, одразу подалася в душ. Він змив із мого тіла важкий день, що приніс мені велику кількість різних емоцій, які нині тікали з водою до труби. Але це так лише здавалося. У реальності вони нікуди не зникали.

І що я відчувала? Це було важко описати. Ностальгія, збудження, страх... А на додачу на голову впав Анатолій. Дуже шкодувала, що погодилася на його пропозицію. Мабуть, він дійсно не дасть спокій. Буде штурмувати неприступну браму до кінця.

Але його наполегливості варто позаздрити. Не кожний чоловік буде так добиватися бажаного, а тим паче дівчини, яка постійно відмовляла.

- Нічого у тебе, Анатолію, не вийде, - сказала я, дивлячись у дзеркало. – Абсолютно нічого. Твої намагання пусті.

Далі загорнула волосся у рушник, а сама одягнула халат. Через декілька хвилин уже сиділа на кухні. Чекала поки закипить чайник. Мої вечори дійсно вельми сумні та однотипні. Чай, кава... Кава, чай.

Хоча нині голову розривали Іван та Роман. Перший навіть заговорив. Але, Яно, тобі краще не думати про них. У тебе вистачало проблем.

Я встала, щоб взяти чашку, але роздався дзвінок у двері. Він змусив здивуватися. Хто там прийшов? Невже Гриценко вирішив нерви попсувати? Не знала відповідь на це запитання.

Дорогою скинула рушник із голови, а коли відчинила двері, то я отетеріла. Перед очима стояв не Анатолій, а п'яний Роман. Він усміхався.

- Не чекала? - запитав блондин, дивлячись на мене.

Перші десять секунд не могла знайти потрібних слів. Що йому відповісти?

- Можна пройти? - далі лунав голос блондина.

І що робити? Вигнати? Впустити? Схилилася до останньої думки. Хай заходить.

- Так, - відійшла від дверей, щоб його пропустити.

Він завалився до коридору. І як взагалі тримався на ногах? Хтось мені пояснить? Хоча хай спочатку ця таємнича особа розкаже, як блондин дізнався мою адресу.

Я провела хлопця до кухні, де він сів на стілець та давив либу. Жерданов був жахливо п'яний. Від погляду від нього можна було стати дурманим. Тим часом закипів чайник, який похапцем вимкнула, а далі звернулася до нього:

- Щось будеш?

- А що пропонуєш?

Глянула на нього. Спогади виринали з пам'яті. Багато цікавого трапилося між нами. Чого тільки вартувала наша перша зустріч... Але щось я поринула у минуле, яке краще не згадувати. Ті події відійшли далеко, і хай вони там залишаються.

- Є кава та чай.

- Останнє.

- Гаразд, - промовила я, відвернувшись.

За мить перед ним парував у чашці чорний чай, а собі зробила  міцну каву. Тепер ми сиділи та дивилися одне на одного. І що далі?

- Для чого ти прийшов? - запитала я, склавши руки на грудях.

- А ти хіба не чекала? - відповів він запитанням.

- Дійсно не чекала. А мала?

Жерданов не поспішав із відповіддю. Хоча це не дивно - він п'яний, а люди в такому стані не можуть похизуватися ясним розумом. Тому ждала, що скаже його язик.

- Яно, а ти хіба не розумієш для чого я прийшов?

Негативно похитала головою. Хоча здогадувалася.

- Моє кохання до тебе не згасло. Ти тоді мене дуже сильно образила, але ці всі роки думав лише про тебе.

Потрясіння охопило кожну клітинку мого організму. Невже він прийшов, щоб сказати це?

У мене  пересохло у роті. Зробила черговий ковток, щоб подолати спрагу. Але марно. Вона тільки наростала, немов потрапила до пустелі та вже третій день там перебуваю.

- Яно, і чому мовчиш?

Підняла очі. І що йому сказати? Його слова ошелешили.

- А що ти хочеш почути?

- Волію дізнатися, що ти відчуваєш до мене. Коли ти нагадувала колобка, то я був впевнений, що кохаєш, а нині дивлюся на тебе та не знаю.

Розізлив. Пригадав минуле, але не показувала свою злість. Я дійсно була такою... Тут питання ховалося в іншому. Що відчувала до нього?

Тут усе поки без змін. Іван викликав бурю, а Роман - образу. Досі всередині сидів неприємний осад.

- Романе, я не хочу з тобою говорити. Ти п'яний, а я дуже втомлена. Такі речі треба вирішувати за інших обставин.

- Яно! - здійнявся він на ноги та хитнувся.

Я здригнулася. Щось мені не подобалася його поведінка. Він страхав.

- Яно, - продовжував блондин. - Знаю, що ти злишся на мене. Але я тебе дуже сильно люблю. Ти навіть не уявляєш, що нині переживаю!

Не хотіла чути його. Чомусь із кожною хвилиною у мені наростала злість до нього. Перед очима пронеслося минуле, яке змусило відчувати ті емоції, які вирували, коли прочитала те кляте листування з його другом.

- Романе, йди! - гримнула я. - Я не хочу бачити тебе.

Цієї миті здійнялася. Не могла сидіти, але дарма це зробила. Він різко притиснув мене до стіни. Я злякалася.