9. Яна: Бійка з білявкою

Яна

Це якесь божевілля. Цілковите. Треба вшиватися з цього клубу, бо якось багато подій. Зі мною заговорив Іван. Ледве не втратила свідомість, але добре, що підійшов Анатолій. Змогла втекти.

Але якось справи не дуже добре складалися. Завтра ще з Гриценком йти до ресторану. Уже шкодувала про це.

Хоча зараз мозок більше займав Христюк. Він так просто зі мною вів діалог. У голосі не чулося злості чи образи. Це мене дивувало, бо розійшлися ми вельми погано.

Невже пробачив за ці роки? Чи просто показав свою вихованість? Не знала. Але його погляд... Він дивився на мене хтивими очима, які виражали бажання. Від цього завмирало серце.

Чорт! Я нині перебувала під емоціями. Тому негайно треба тікати звідси. Зараз знайду Владислава, скажу йому, що мені зле та поїду додому. Він уже повідомить решті про мою відсутність. Якось не хотілося знову бачити ту трійцю.

Тому стала шукати Владислава. Він стояв біля барної стійки та вів розмову з якоюсь блондинкою, а коли підійшла, то впізнала у ній Ірину.

- Ірино, ти нічого не отримаєш, - говорив Фердишин. - Тому навіть не думай подавати до суду та щось вимагати. Ти зазнаєш фіаско.

- У мене дуже добрий адвокат. Я відберу половину майна. Воно моє!

- Усе, що ти можеш забрати, то свої туфлі, сумочки та прикраси. Те барахло не бажаю бачити вдома.

- Я заберу, але після того, як отримаю половину квартири.

- Ти дурна!

- Не обзивай матір своєї доньки, - обурилася вона, закотивши сині очі.

- Та яка ти матір! Шльондра!

Білявка почала задихатися від обурення, як тут помітила мене. Ірина знала, хто я така. Декілька разів ми перетиналися. Тоді вважала її милою, але нині побачила справжнє обличчя.

- О, прийшла твоя коханка! - тицьнула вона пальцем. - Думаєш, чого я тобі зраджувала? Ти точно натягував її на одне місце!

Я роззявила рота від здивування, а Владислав одразу все заперечив:

- Ти чуєш, що говориш? Ти у своєму розумі?

- А хіба ні? Не спав із нею?

- Ірино, твої слова наклеп, - відказала я, бо це вже переходило межу.

- Мовчи, шльондро! - гримнула блондинка.

- Що? - обурилася я. - Ти мене шльондрою називаєш! А хіба я втекла з коханцем до теплих країв та залишила дитину?

- А ти курка! - заверещала Ірина та накинулася на мене.

Я ніколи у своєму житті не билася. Тільки зі сторони бачила, як чубляться дівчата, а тут стала героїнею такого шоу. Не знала, як довго це тривало, але нас ледве розборонили. Ми вчепилися одна одній у волосся та безжально рвали.

- Повія! - верещала Ірина, яку тримав Владислав.

- Це ти лярва! - крикнула у відповідь та відчула, що мене також хтось  міцно держить. Але як же хотілося дати їй за ті слова.

Вона звинувачувала мене у тому, що я не робила. Господи, і бували такі вже довбануті! Десь хвилину продовжувалися лихі слова Ірини, але далі її вивели охоронці. Я тим часом кипіла та звільнилася від тої людини, яка мене тримала.

Чорт! Це був Анатолій. Завтра буде це згадувати. Зараза. Ця бійка показала багато зайвого.

Гриценко дивно зиркав. Мабуть, через те, що була розпатлана та, здавалося, з губи сочилася кров. Відчувала під язиком її солоний присмак.

- Вибачте, за це, - почав виправдовуватися Владислав. - Це моя колишня дружина. Вона зійшла з розуму. Ви не звертайте увагу на її слова.

- Гаразд, - усміхнувся Анатолій

- Ми, мабуть, уже підемо, - сказала я

- Шкода, - дивився Гриценко пильним поглядом на мене. - Тоді, Яно, до завтра.

Змій. Ось навіщо він бовкнув це при  моєму помічнику. Останній здивувався. Він не вірив вухам.

- До завтра, - швидко промовила я та пішла.

Владислав мовчав. Заговорив лише тоді, коли ми сіли в авто.

- Яно, що це значить?

Я повернула в його сторону голову. Помічник невдоволено дивився на мене.

Хотів почути чітку відповідь.

- Те, що завтра йду з Анатолієм до ресторану.

- Серйозно? Яно? Я не вірю. Ти мене сильно засмутила.

- Він сказав, що якщо мені не сподобається, то дасть спокій. Тому погодилася. Краще один раз потерпіти, аніж постійно відчувати його домагання.

Фердишин розплився в усмішці та сказав:

- Серйозно? І ти віриш у це? Яно, він тебе обманув!

Як же я ненавиділа коли хтось починав вчити життя. Це найгірше, що могло бути, а Владислав дуже часто до цього вдавався. Здавалося, що від цього він отримував задоволення.

- Гриценко говорив переконливо, - склала руки на грудях. - При цьому у мене є голова на плечах. Він ніколи в житті не отримає те, що хоче.

- Дуже сподіваюсь, - сухо промовив мій помічник та продовжив. - Вибач за Ірину. Ніколи не думав, що вона здатна втнути таке.