7. Яна: Буде тобі побачення

Яна

Не могла більше знаходитися у компанії Івана та Романа. Я сиділа у тому бридкому клубі та хотіла тільки одне - втекти якнайдалі.

Була думка, що бокал вина полегшить стан, але навіть не торкнулася спиртного. Дивилася на червону рідину, що іскрилася в келиху, а далі вирішила піти. Хотіла подихати свіжим повітрям, адже тут літав їдкий дим від кальянів. Він душив.

Якщо у загальному описувати заклад Гриценка, то він був незатишний. Вельми шумно, пихаті чоловіки, багато дівчат зі сумнівною репутацією... На язик спадало лише одне слово - кубло. Тут ще варто було додати, що клуб знаходився на двадцятому поверсі з вільним доступом до даху. Тому я вирішила піднятися та подивитися на нічне місто.

Вийшовши на дах, то відчула полегшення. Тут царювала приємна тиша, а у легені заповзало весняне повітря. Я підійшла до металевих поручнів та сперлася. Очі спостерігали за містом, що тонуло в темноті. Гарно. Хотілося пустити всі думки на його опис, але ні... Емоції переповнювали.

Ще могла змиритися з тим, що на зустрічі буде Іван, але Роман... Цілковита несподіванка. Навіть важко уявити, як мало все так заплестися, щоб ми знову перетнулися. І що далі?

Я чомусь дуже боялася, що щось може статися, адже незбагненні почуття сиділи у серці. Що я мала до Івана? Не відкидала того, що нині він мені дуже подобався. Коли думала про нього, то всередині починало все палати, мов хтось облив бензином та підпалив. Хотілося його поцілувати. Дійсно.

А Роман? Він той самий красень, але погляд зелених смарагдів змінився. Став серйознішим. Не вітряний хлопець. І що викликав? Задумалася... Жевріло дещо, але вельми слабко. А якщо воно розгориться? Хоча одночасно сиділа образа. Я не забула, як він мене обманув. Нахабно надурив...

Тому, мабуть, зараз надавала перевагу Івану. Христюк кохав мене постійно, а зараз?

Господи! Навіщо про це все думала? У нас ділові стосунки. Чому я собі придумала, що вони стануть до мене щось говорити?

- Нарешті знайшов тебе! - здригнулася я від голосу, що раптово прорізав простір. Він належав Анатолію. Ще його не вистачало для повного щастя.

Не відповідала. Продовжувала дивитися кудись у далечінь.

- І чому ти втекла? - занадто близько він підійшов до мене та сперся на поручні.

Я відчувала його парфуми. Вони псували свіже повітря.

- Бо там нічим дихати, - частково сказала правду та додала. - Також шумно. Від такої атмосфери хочеться лише блювати.

- Не думав, що ти така ніжна, - розвернув він голову до мене. Це було вельми неприємно. Хотілося відійти. Відчувала, як його чорні очі свердлили.

- Цей клуб паршивий, - вирішила позлити його. - Тепер розумію чому там одні повії.

- Ну тоді поїдьмо в інше місце. Тихе...

Ідіот. Він ліз до мене, як жаба на будяк. Жах.

- Анатолію, що ти від мене хочеш? - запитала я, продовжуючи дивитися в одну точку. На щастя, зірвався легенький вітер, і я тепер не чула його пахощі.

- Трьох дітей, - почули вуха таку пряму та зухвалу відповідь. Багато жадав.

- Максимум, що тобі світить - зараз черговий раз дам по нозі, - намагалася я зберігати спокій.

Він засміявся та поклав свою руку на мою. Фатальна помилка! Нахабність вражала!

- Забери, - проскрипіла я.

- А що буде, якщо не заберу? - питався Гриценко.

Набридла ця гра. Забрала свою руку. Різко висмикнула та розвернулася на сто вісімдесят градусів. Дістав мене!

- Яно...

- Ти тупий чи дурний? Я тобі кажу - ні, а ти не розумієш. Це не нормально!

Здається я перейшла на крик. Хоча ні. Просто голосно сказала.

- Як мені тобі пояснити, що ти мене не цікавиш? - обернула до нього голову, а він усміхнувся. Хотілося дати ляпаса, щоб не світився, мов лампочка.

- Дай шанс, - не сходила з його обличчя паскудна усмішка.

- На що?

- Ходімо завтра до ресторану - якщо тобі не сподобається, то відстану.

Смілива пропозиція. На побачення кликав. Це переходило усі межі.

- Ти велике брехло, - скривилася я. - Якщо навіть піду, то ти мені потім не даси спокою. Ти нагадуєш зомбаків із тієї гри, де ти в них стріляєш горохом, а вони лізуть та лізуть...

Анатолій не зрозумів. Тільки кліпнув.

- Що за гра?

- Не важливо, - махнула рукою. - Я до того, що ти... А який сенс із тобою говорити…

Я хотіла йти, але він міцно схопив мене та заглянув в очі.

- Якщо тобі не захочеться продовження, то більше не стану турбувати. Обіцяю.

Я закотила погляд догори. І що робити? А нехай все котиться до чорта!

- Гаразд, але якщо мені все буде не так, то я йду, а ти даєш спокій.

- Так, - досі тримав за лікоть, але не так сильно стискав. - Тоді завтра я за тобою заїду о сьомій.