5. Яна: Невже життя вирішило познущатися?

Яна

Я їхала на зустріч. На годиннику стояла майже шоста вечора. Мабуть, трішки приїду невчасно. Хоча гадала, що це не критично. Етикет дозволяв запізнюватися на п'ять хвилин.

- Мабуть, варто було виїхати раніше, - сказав помічник, що сидів поряд.

Я глянула на Владислава. Він дивився у вікно.

- Ой, - махнула рукою. - Нічого страшного. На дорозі затори, а без нас нічого не почнуть.

Ці слова вилетіли з мого рота трішки зверхньо. Досі злилася на Анатолія. Він своїм букетом та пихатою розмовою, що мала місце вранці, зіпсував настрій.

- Твоя правда, але ти ж знаєш, що я така людина - не люблю запізнюватися. Абсолютно

- Знаю, - протягнула я

Владислав був із тих осіб, які не люблять неточність. Якщо щось траплялося не так, то у нього починалася дика паніка. Либонь, тому я взяла його на роботу. Він ніколи нічого не пропускав.

- Не хочеш розповісти про букет? - кинув на мене погляд своїх карих очей помічник. - Весь офіс гудить. Гадають, хто тебе хоче підкорити.

Я посміхнулася. Невже людям так цікаво? Нема інших занять? Мабуть, що так. При тому інколи преса підіймала цю тему. Вони не вірили, що в мене нікого нема. Але це так. Стосунки я відклала в сторону. Була тільки робота, а тому нині мала успіх.

Батько навіть говорив, що я перевершила його. У двадцять п'ять років керувала такою великою компанією.

Коли я тільки думала почати власну справу, то не уявляла про таке. Це знаходилося за межами мрій. Але фортуна усміхнулася. Було багато факторів, які допомогли мені досягнути висот, де серед них Іван та батько Романа. Останній досі залишався одним із найбільших акціонерів.

Додаткові кошти Степана Жерданова відіграли велику роль для  розвитку компанії. Дуже була вдячна йому за допомогу. Якби не він, то б досі сиділа у Прилуках.

- А як ти думаєш, хто міг надіслати його? - запитала у Владислава.

- Гриценко? - вигнув світлу брову чоловік.

- Так, але це був початок. Далі він зателефонував мені...

- Навіть не хочу уявляти, що там лепетав його язик.

- Нічого доброго. Тільки розізлив. Тепер я розумію, чому з ним не вживається жодна жінка. Він мудак, а також зле, пихате та хтиве створіння!

Владислав усміхнувся та ошелешив своєю відповіддю:

- Може він і пихате, але нині ти думаєш та говориш про нього. Його план, на жаль, працює.

Фердишин, мабуть, втратив страх. Що він городив?

- Ще одне слово та отримаєш від мене, - гримнула на нього.

- Яно, не закохайся випадково, - чувся голос Влада. - Ти зараз його ненавидиш, а завтра не будеш уявляти життя без нього. Пропоную його ігнорувати. Ти ще занадто молода та не тямиш, що такі провокації він чинить спеціально.

Осудливо глянула на нього. Знайшовся порадник. У самого дружина з коханцем втекла, а на нього скинула дитину.

- Я не можу закохатися в Анатолія, - спокійно говорила я. - На це є дуже багато причин.

- І які?

Владислав нічого не знав про моє особисте життя. Тільки Юля відала про мої пригоди з Романом та Іваном, а якщо брати до уваги, що Христюк нині поряд, то...

Згадала Івана. Раптово кинуло в жар, а моторчик у грудях пришвидшив свою роботу. Тільки зараз до мене дійшло, що сьогодні знову його побачу. Головне не перетворитися на желе. Досі від його учорашнього погляду мурашки бігали по тілу.

- Яно? Що з тобою? - штурхнув у плече помічник.

- Нічого, - відказала я, відкинувши думки про Івана. - Задумалася про роботу.

- Із таким виразом про роботу не думають... Не знаю, хто він. Але надіюсь, не Анатолій.

Я пирхнула. Типу заперечила слова помічника, який мав рацію. Думала точно не про роботу. Інколи навіть лякала проникливість Владислава. І як він ще не здогадався, що то помічник Гриценка? А може вже знав.

Через десять хвилин гарненька брюнетка вела нас до зали. Ми знаходилися у компанії Анатолія. Тут пахло стилем. Все дорого.

Навіть якось заздрісно стало. Також воліла мати такий офіс. Але нічого - через декілька років усі будуть мені заздрити.

- Проходьте, - відчинили перед нами двері.

Першою до зали для конференцій зайшла я. В очі одразу впав Іван. Сьогодні на ньому був синій костюм, який йому личив. Перехопило дух.

Але це не все. Біля нього стояв Роман Жерданов. Невже життя вирішило познущатися? Що за чортівня?

У Романа також були зелені очі, але дуже яскраві. Вони зараз дивилися на мене. Впізнали.

Тепер точно не могла дихати. Сильно перехопило дух. Від одного Івана дах зносило, а тут ще Роман, який колись був таким обітованим для мене.

Пам'ятала, як мріяла про нього, збиралася на побачення, переживала, перша ніч... Але при цьому він приніс чимало сліз.

Досі з голови не вилітало, як ледь не впала, коли дізналася про той дурний план зваблення задля розваги.