1.Яна: Зелені очі

Яна
Я сиділа у своєму кабінеті та читала звіт за березень. Загалом справи йшли чудово. За три роки фірма "Літо-Зима" перетворилася на величезну мережу СТО під йменням "Sommer und Winter". Довелося змінити назву, адже наступного року планували вийти на іноземний ринок.

Звісно на словах усе просто, але в реальності працювала не покладаючи рук. Тепер на сто відсотків розуміла свого батька, який передав Галі керувати підприємством "Lalel" . Щодо моєї сестри, то наші стосунки покращилися, бо вона дуже змінилася через народження дитини.

На жаль, моя люба сестра не створила класичну сім'ю, бо доля два роки тому змусила її закохатися в красивого іноземця, який через декілька місяців чомусь повернувся на батьківщину та залишив їй на згадку дві смужки.

Вона хотіла зробити аборт, але батько вмовив цього не вчиняти. Тому невдовзі наша сім'я поповнилася Антоном, а характер Галі став м'якішим. З противної гадюки перетворилася на вужа, адже інколи могла собі дозволити зайве.

Але я однаково ніколи на неї не злилася. Вона моя сестра – рідна кров. При тому життя трохи сколихнуло її за злі слова. Хоча щось я сильно задумалася за Галину- треба зосередитися та зануритися у звіт.

Щось робота зовсім не йшла. Я сиділа та розуміла, що неймовірно хотіла кави. Звісно могла сказати своїй секретарці, щоб вона принесла мені цей запашний напій, але кортіло самій вийти на вулицю, вдихнути весну, яка впала на Львів.

Так вийшло, що я вже два роки жила в цьому прекрасному місті, де ледь не кожна вулиця вражала своєю архітектурою. Утім інколи я сумувала за рідними Прилуками, де останній раз була в січні. Приїжджала до своїх на свята, а нині вже стояла середина квітня, яка радувала своєю сонячною погодою.

Другий місяць весни дихав теплом, а тому мені хотілося якнайшвидше вийти на вулицю. Інколи варто трішки розвіятися, щоб робота далі йшла легко.

Тому схопила  синє пальто та натягнула його на себе. Уже хотіла бігти, але перед цим розчесала руде волосся, яке я досі фарбувала у вогняний колір й ще почала робити хімічну завивку. Тепер мала на голові неймовірний об'єм. Таке мені подобалося.

Це не єдині зміни - тепер мої очі не карі, а сині. Усе через лінзи, які довелося почати носити пів року тому, бо окуляри якось соромилася одягати, а зір, на жаль, погіршився. Робота до опівночі дала своє.

Я схопилася за ручку дверей, але не доля кудись йти. Прямо переді мною стовбичив мій помічник - Владислав Фердишин. Як же він не вчасно заявився, мов хронічна болячка на свято.

- Почекаєш пів години? - глянула я на блондина, якому місяць тому виповнилося тридцять років.

- Я на декілька слів.

- Ну гаразд, - закрила я очі та зняла пальто, яке кинула на стіл, а сама впала на стілець.

- Ти пам'ятаєш, що сьогодні тобі треба йти на благодійний вечір, на який тебе кликав Анатолій Гриценко?

- Не піду, - нахмурилася я, почувши це ім'я, бо ненавиділа того ідіота. На це у мене було дві причини. Перша полягала у тому, що він мій прямий конкурент, а друга - той брюнет із чорними очима не раз до мене чіплявся. Це він робив дуже нахабно.

Досі пам'ятала, як він на одному заході запросив мене на танець, де його рука замість того, щоб сидіти на талії, то чомусь повільно опускалася нижче. Я тоді зробила декілька зауважень, а після цього довелося йти на відчайдушні дії - дала ногою по тому місцю, де в чоловіків найчастіше збиралася кров.

- Яно, це потрібно, - хитнув головою мій помічник. - Ти не перший день у бізнесі. Хочеш ти цього чи ні, а зі всіма треба контактувати.

- Та знаю, - глянула на нього. - Ти хоч будеш зі мною?

- Тільки до восьмої, а далі треба додому.

- Зрозуміло, - нахмурилася я. - А няня не може посидіти з малою довше?

- Сьогодні у неї не виходить побути з Вікою, а мама відморозилася.

- Погано, - скривилися мої вуста.

Йти на той вечір без Владислава не хотілося. Він єдина людина, яка не дасть мені ненароком придушити Анатолія Вікторовича. Утім родина важливіше - не лишить же він удома шестирічну дитину.

- А ти не думав найняти цілодобову няню? - запитала я. - Типу, щоб жила разом із вами.

- Та шукаю, але якось поки нема кандидатури такої, як треба.

- Мда... Засада...

- Це не засада. Засада - це коли колишня вчора подзвонила та сказала, що хоче поділити все майно навпіл.

- Вона нормальна? - схопила я подив. - Ірина ніде не працювала. Ти все купляв за свої гроші.. А вона… Нині ще дитину кинула. Що то за матір?

Владислав не відповів. Дуже шкода, що йому не пощастило в особистому житті. Був одружений, народилася донька... Наче все чудово, але одного дня його Іринка зібрала валізи та без пояснень полетіла в Дубаї зі своїм коханцем, а коли повернулася, то подала на розлучення.

Хоча найцікавіше інше - вона зовсім забула про рідне чадо. Удала, що не існувало доньки, яку нині самостійно виховував Фердишин.

- На яку годину те збіговисько?

- На сьому.

- Бляха, то ще треба себе в норму привести.