ГЛАВА 33

На годиннику була шоста година ранку. Я дивувалася настільки життя непередбачуване. Ще учора вночі кохалася з Романом, а нині мене обіймав Іван.

Звісно зі сторони моя поведінка не логічна та нагадувала дії повії. Але щодо останнього - я не винна, що стала жертвою обману. Блондин запудрив мені голову, наговорив, що кохав без пам'яті, а у реальності...

Якби той хлопець дійсно любив, то б приїхав до мене, вибив двері та повзав на колінах. А у результаті на порозі квартири опинився Іван, який дійсно мав до мене почуття. Він перелякався, що я день не виходила на зв'язок, і вже був біля моєї квартири.

А Роман? Лише раз зателефонував та все. Дій абсолютно нуль. Але від цього молодика чекати іншої реакції було вкрай не розумно. Він завзятий бабій.

Мені зараз навіть соромно, що повелася на його гарну зовнішність. При цьому я ж добре знала, що обгортка часто бреше. Моя сестра цьому доволі гарний приклад.

Галя зовні дуже вродлива, але всередині справжня гадюка. Таким самим був Роман. Він ідеально підходив моїй сестрі. Вони будуть ідеальною парою.

Але кохання сліпе. Інколи воно змушує нас не бачите очевидне. Хоча на помилках навчаються. Цей випадок дав зрозуміти, що не можна вірити лише очам та серцю. Треба до всього підключати розум.

Якби я раніше це втямила, то б не повелася на Романа, а тим паче не дала йому другий шанс. Проте як він реалістично грав закоханого. У книгах навіть такого не знайдеш. Але брехня завжди солодка. Вона як свіжий мед, що викачали з вулика.

Я криво усміхнулася. Важко аналізувати свої помилки, але без них не може бути життя. Вони навчають нас та одночасно загартовують.

Щодо Івана, то я була впевнена у ньому на сто відсотків. Він мене кохав. А я його? Звісно до кохання далеко, але цей брюнет мені сильно подобався. Гадала, що якщо ми станемо більше проводити часу разом, то мої почуття переростуть у щось більше.

Але тут я згадала про свої ревнощі щодо нього. Чомусь мені було вкрай неприємно коли він розмовляв із тою Міланою. Це злегка дратувало.
А якщо я любила Івана, але просто цього не розуміла? Так могло бути чи ні?

Щось я нині заплуталась. Наче просте запитання - кого ти любиш?
Хоча зараз не тямила на нього відповісти. Чорт, я  нині не могла розібратися у своїх почуттях! Я зараз лежала в обіймах Івана та абсолютно нічого не розуміла.

Але я нині обрала шлях - це Іван. Цей хлопець ніколи мене не кине. Він мене кохав, коли я ще була товстою, а тому його почуття справжні.

Біля сьомої я та Іван нарешті встали з ліжка. Хоча брюнет цього не хотів. Йому жадалося валятися до обіду.

- А може сьогодні не підемо на роботу? - пропонував Христюк. - Залишімось вдома...

- Ні, треба працювати, - відказала я. - Роботу не можна закидати.

- Яно, за один день нічого не станеться.

- Іване, - з докором я глянула на хлопця. - Я так один день прогуляла, а якщо дозволю ще один пропустити, то вже зовсім буде жах. Треба йти та працювати. Юля може сама не справитися.

- Ну добре, - протягнув Іван та  різко схопив мене за руку. Він назад потягнув мене у ліжко.

- Але запізнитися на годину ми можемо собі дозволити, - додав він, дивлячись у мої очі. Далі він став цілувати мене. Йому було мало цієї ночі. Іван не втрачав жодної секунди зі мною. Він виражав своє кохання.

Я не опиралася такому солодкому запалу. Мені було приємно відчувати себе бажаною. Кожний дотик його рук змушував мене тремтіти від  задоволення, а всередині все приємно стискалося. А якщо це і було справжнє кохання?

Лише через годину ми нарешті вийшли зі спальні. Іван першим пішов до душу, а я тим часом увімкнула телефон.

Там було десяток пропущених дзвінків від Романа, а також багато повідомлень. Останні я навіть не думала читати, а просто всі видалила. Що нового може мені розповісти цей бабій? Точно, що нічого, а тому швидко витерла всі його брехливі слова. Цього хлопця більше не існувало для мене.

- Чому така кисла? - вийшов Іван із ванної кімнати. Хлопець був одягнутий та перебував у дуже гарному настрої. Давно не бачила його таким.

- Тобі здається, - відказала я. - Все добре.

- Точно, - сів він біля мене та схопив за руку.

- Так.

Він дивився на мене. Ніхто та ніколи так не огортав поглядом. Від цього аж ставало ніяково, а у голові родилося наступне запитання:

- Як я дивлюся на нього?

Я опустила свої карі очі. Якось нині мені було важко. Боялася, що ця ніч була помилкою.

- Яно, я тебе люблю, - раптово сказав Іван.

Це змусило знову глянути на нього. Я добре знала, що він до мене це відчував, і тямила для чого, це сказали його вуста. Христюк хотів почути від мене те саме. Йому важливо знати, що я до нього відчуваю. Але якщо я це скажу, то це може виявитися не правдою.

- Іване, не прискорюй мене, - промовила я. - Мені треба час, щоб говорити таке.

- Я розумію, але ці слова сказав, бо дійсно тебе люблю та постійно тобі це віщатиму. Хочу, щоб ти це знала.