ГЛАВА 26

Я дуже не хотіла неділі, але той клятий день наступив. Мої карі очі відкрилися вранці, а мозок зрозумів наступне - сьогодні все може зруйнуватися.

Чому я так думала? Усе дуже просто - так підказувало мені серце. Воно казало, що Іван не відступиться від свого.

Проте сподівалася, що мої думки хибні. Хто його знав, а може та сварка у четвер донесла до нього щось?

У п'ятницю ми взагалі фактично не розмовляли, якщо звісно не рахувати питання сигналізації, яку учора встановили під моїм пильним оком.

Тепер я могла бути спокійною та не переживати, що щось може статися. На одну проблему менше.

До обіду я зберігала спокій, а далі на мене напала паніка, адже скоро мав настати фатальний час. Від цього навіть почалася легка істерика, що супроводжувалася кусанням губів.

Звісно коли я відчула на вустах солоний присмак крові, то різко зупинилася. Перестала себе травмувати та швидко побігла до дзеркала дивитися, що я собі наробила від хвилювання.

На щастя, ранка була не велика та на внутрішній стороні. Подумки насварилася сама на себе - не можна віддаватися такому.

Хоча в дитинстві у мене траплялося гірше. Від хвилювання я могла згризти собі вуста до жахливого стану. Одного разу мама навіть мене до лікарні водила, бо там навіть страшно було глянути. Губи напухли та стали нагадувати два вареники, що жахливо боліли.  Я тоді навіть говорити не могла, а тим паче щось їсти.

Від згадки про той біль, то мене навіть перекривило. Після того звісно я не доводила себе до такого, але поодинокі випадки траплялися, а далі майже зникли. А чому  пропали - я стала заїдати своє хвилювання.

Тому нині до мене повернулася ця дурна звичка кусати губи - позбулася одного, а на заміну прийшло інше...

Але бажання накупити круасанів та відчути задоволення у мене ніхто не забирав. Можливо я трималася дієти, але мені було вкрай важко, а на додачу ще проблеми в особистому житті.

Коли минула третя година дня, то я стала збиратися на захід. Спочатку взялася до своєї рудої голови - вимила її, а нині сушила феном та думала - а чи не перефарбуватися мені у червоний. Бо стільки років ходила з цим кольором, що навіть самій набрид. Але краще нині не поспішати з цим. Не варто йти на шнурку бажань. Треба підкорятися мозку.

Хах. Смішні у мене були думки. Якщо слідувати їм, то не варто закохуватися. Але то зовсім інше.

Я не знаходила сил опиратися гормонам, які роздирали моє тіло, а п'ятихвилинну хотілку зі зміною кольору волосся, то без проблем могла подолати. Але про що я нині думала? Невже не було у мене важливіших думок?

У черговий раз я хотіла закусити губу, але зупинила себе. Мені сьогодні незалежно від ситуації треба виглядати добре. Якщо все зруйнується, то хай я хоч матиму гарний вигляд.

До шостої вечора я була повністю готовою до вечора. Залишалося тільки викликати таксі.

Я встала навпроти дзеркала, що знаходилося у ванній кімнаті, та зрозуміла одну річ - дійсно за ці три тижні схудла. Звісно до ідеалу далеко, але нині все було набагато краще, аніж на першому побаченні з Романом.

Цікаво, а він побачить ці трансформації у мені? Його очі помітять, що Яна стала тендітнішою?

Раптово на мій телефон прийшло повідомлення. Воно було від Юлії. Подруга продовжувала мене підбадьорювати. Дівчина написала:

- Усе буде добре. Не переживай. Я вірю, що Іван відступиться.

- Дякую, - відписала я.

- Ти вже їдеш туди?

- Викликаю таксі.

- Кинь селфі - хочу повтикати на тебе.

Я виконала прохання подруги, та через мить вона мала моє фото у себе.

- Красуня, - відповіла вона.

- Дякую, - приємно було чути такий комплімент від Юлі, яка дійсно переймалася за мене.

За якусь мить я сиділа у таксі. Мене сковувало хвилювання. Чим ближче авто наближалося до будинку, то тим мені було страшніше. Навіть знову хотіла прикусити губу, але стрималася. Не можна псувати макіяж, а тому заламувала пальці.

Настала фатальна мить. За коричневими дверима йшов той захід, на який я трішки запізнилася, але нині це не суттєво.  У заміському будинку батька було настільки багато людей, що, мабуть, нікому не буде діла - коли саме приїхала Яна.

Я зайшла до просторої кімнати, де панувала спокійна атмосфера - лунала музика, а гості сьорбали спиртне. Спочатку ніхто навіть не помітив мою присутність, але це було не на довго.

Раптово перед очима з'явився батько та Іван. Останній все-таки прийшов. Не послухався мене. Це викликало у мені злість. Обличчя стало кривити, але його розслабили наступні слова хлопця, які він тихо сказав мені, коли батько побіг шукати якогось свого знайомого.

- Не переживай. Я нічого тобі псувати не буду.

- Невже? - не вірила я йому.

- Так, - підтвердив він.

Христюк пропалював мене очима, а я його. Не знала, як довго це тривало, але тут з'явився батько зі своїми друзями. Вечір почався.

Десь годину мій тато знайомив мене та Івана з доволі впливовими людьми. У відповідь я усміхалася, а Іван тиснув руки, проте під час цього дійства мій мозок був зайнятий наступним - де Роман?