ГЛАВА 23

Я тримала записку в руках та ловила неймовірний сум. Ніколи в житті не могла уявити, що такі гарні квіти можуть мені зіпсувати настрій. Але так сталося.

Карі очі дивилися на букет тюльпанів із розчаруванням. Навіть трішки було дивно від цієї ситуації. Якось чудно складалося моє життя. Фактично ще місяць тому я нічим не парила собі голову, а нині...

Зараз дуже багато всього гепнулося на мене, але частину з того всього я навіть не хотіла. Опустила очі на записку. Там було написано доволі гарним почерком:

- Я тебе люблю та доведу тобі, що кращий за суперника. Іван.

Впертість Христюка мене дивувала. Попри мою відмову - він хотів боротися за моє серце, яке точно не відповість йому таким самим.

Іван мені не до смаку. Звісно цей брюнет приємний хлопець. Має спокійний характер, не пихатий, розумний, але кохання дуже зла штука. Тому я любила Романа, який також відповідав мені взаємністю. Гадала, якби я йому була б нецікава, то він би мені не писав.

Але що робити з цим усім? Як правильно вчинити? Адже я не хотіла ображати Івана, бо розуміла його почуття. Але чомусь він не чув мене та так вперто йшов до свого?

Це просто якийсь любовний роман, де героїня, мабуть, мала радіти, що за неї буде війна, але я не воліла такого. У мене не було бажання переживати такі емоції. Я хотіла спокійного життя...

Цієї миті я зрозуміла одну деталь - якби тоді Галя не задумала мене підставити, то б нічого цього не було. Я жила б собі спокійно, ходила б з подругою на гульки, не думала б про дієти та так далі... Але ні! Через одну витівку сестри, то нині я мала таку ситуацію.

Дурня! Злість охопила, але тримала не довго, бо я не з тих людей, які злитимуться все життя. Треба йти далі, а тому я взяла цей гарний букет та поставила у вазу з водою. Мені не хотілося, щоб ці ні в чому не винні тюльпани померли від зневоднення. Вони гарні, а тому хай приносять красу.

Тепер у мене на кухні знаходилося два подарунки від Івана - орхідея та тюльпани. Христюк старався, але у нього нема шансів.

Після душу я лежала в ліжку. Нічого не бажала робити, а мала. Я думала  подивитися сигналізації, але думки нині були абсолютно не про те.
Як можна кмітувати про роботу, коли в особистому житті відбувалася якась цілковита чортівня? Не знала. Хоча ловила себе на гадці, що краще думати про бізнес, а то тільки нині впадала у депресію від усього, а так точно не можна.

Але мене вирішив сьогодні добити Роман, який написав:

- До мене дійшли чутки, що ти стала бізнес вумен.

Інформація поширювала швидко. Мабуть, батько вже встиг похизуватися перед друзями. Це мене мало радувати, бо тато зазвичай про Галю більше говорив, а тут - Яна.

- Цікаві чутки, - відповіла я.

- Надіюся вони правдиві?

- Ага.

- Тоді я вітаю тебе.

- Дякую.

- Також я знаю, що в неділю ти будеш на тому заході, який влаштовуватиме твій батько. Я там також ошиватимуся.

Ех, Романе... Я знала, що ти там будеш. Але мені абсолютно від цього не радісно.

- Я знаю - мені Галя говорила.

- Розумієш натяк?

- Мабуть, що так, - відписала я та додала. - Третє побачення?

- Абсолютно точно.

Я кинула смайлик, який усміхався. Хоч хтось сьогодні мав гарний настрій.
На цьому наша коротка розмова завершилася, і я продовжила свої думки, які не давали мені заснути до другої години ночі, а далі нарешті провалилася в доволі неспокійний сон, який, на щастя, швидко розвіяв будильник.

Сьогодні я прийшла на роботу на годину раніше, адже хотіла подивитися сигналізації та вибрати якусь. Це я мала зробити учора, але були обставини - на мене напала депресія, яка досі сиділа у душі та наводила свої порядки. А все через Івана, який своїм букетом зіпсував настрій.

Я вирішила, що сьогодні з ним серйозно побалакаю, бо я вже не можу це терпіти. Треба зараз все остаточно прояснити. Якщо карти сказали, що все залежить від мене, то я сьогодні готова щось вирішувати.

За годину я знайшла три варіанти сигналізації, які мала намір показати Івану, який сьогодні прийшов на роботу рівно о дев'ятій ранку.

Він зайшов до кабінету. По його зеленуватих очах було видно, що брюнет немов спочатку злякався мене. Не очікував, що я зі самого ранку сидітиму тут та чекатиму на нього.

- Привіт, - сказала я, дивлячись на нього.

- Привіт, - відповів він, сідаючи за свій стіл.

Іван удавав, що нічого не сталося. Я навіть дивувалася з його спокійного вигляду. Як цьому хлопцю це вдавалося? Га? Сидить собі такий наче нічого не сталося. Дратував! Я через нього собі місця не могла знайти! Неймовірно сильно переживала, а він! Чорт! Ще секунда та я йому скажу все, що про нього думала!

- Ти нічого не хочеш мені сказати? - запитала я.

- Що саме? - підняв він голову.

- А ти хіба не знаєш?

Христюк мовчав. Він добре знав, що я мала на увазі.