ГЛАВА 19

Наступні два дні я, Іван та Юля займалися облаштуванням шиномонтажу. Все почалося зі зведення спеціальними робітниками скляних стін. Останні поділили приміщення на три частини. Перше було призначене для керівництва, а саме для нас, друге - простір для робітників, а третє - робоча зона.

Після будівництва стін ми наладилися до складання меблів, а якщо говорити точніше, то цим займався Іван. Ми з Юлею взяли на свої плечі іншу відповідальність - перефарбовували стіни у блакитний. Це був ще той фітнес. Після двох годин махання валиком, то у мене відвалювалися руки та боліла спина, а тому ми присіли з білявкою на п'ять хвилин, щоб відпочити.

- Але ти щаслива, - казала Юля. - Такий хлопець на тебе подивився та, мабуть, закохався. Хоча шкода, що не було продовження.

- Навпаки, - дивилася я на стіну. - Я не хочу, щоб він бачив такою. Мені на себе у дзеркало соромно дивитися.

- Його очі бачать, що беруть, а тому не переймайся. Значить він із таких, кому подобаються пишні дівчата, - я чула ці слова подруги та з однієї сторони погоджувалася, а з іншої - ні. Це зрозуміло, що він не сліпий та бачить, що перед ним не модель, але я відчувала дискомфорт.

- Не знаю, що там йому подобається, але зараз активно худну, - промовила я. - Хочу до приїзду Романа трішки зменшитися. Ось думала навіть записатися у спортивний зал, але бачу, що поки сенсу в цьому нема. Цей ремонт висмоктує з мене усі сили. Учора ввечері, то взагалі - прийшла додому, швидко поталяпалася у ванній та лягла спати.

- І не кажи, - пробурмотіла подруга. - Але як взагалі витримуєш? Ти фактично нічого не їси? Невже не хочеш?

- Обманюю себе водою, - зізналася я. - Якщо починаю дуже хотіти їсти, то одразу п'ю воду чи несолодкий чай, а якщо навіть це не допомагає, то починаю думати про Романа. Останнє завжди спрацьовує.

Юля хитнула головою та якось сумно глянула на свої ноги.

- Ти не хочеш разом зі мною худнути? - запитала я у неї. - Нам так буде простіше.

- Ні, я не зможу. Ти сама знаєш, що у мене нема сили волі, а також за мене точно не стане битися два хлопці.

Я невдоволено закотила свої каштанові очі. Юля знову вчепилася до дурного ворожіння Нелі.

- Невже ти продовжуєш вірити у ту дурню? - дивилася я на неї. - Я тут бідкаюся, як прив'язати до себе того красеня, а ти віриш, що за мене буде війна, а тим третім стане Іван. Пффф…

- А чому ні? - різко випалила вона.

Юлія вміла жартувати. Знову вона пропонувала Івана на цю кандидатуру. Від сміху  ледь не плакала. Подруга тямилп видушити якусь дурню. Вже вдруге вона це казала.

- І чого ти смієшся? Усе можливо.

- Навіть якщо так, то мій вибір буде за Романом. Іван не мій формат. Мені не подобаються брюнети, а тим паче в окулярах. Я вже не кажу про стиль - якось у суботу він одягнувся нормально, а з понеділка - знову ці сорочки в клітинку.

Білявка мовчки мене слухала, але на її обличчі була дивна емоція. Подруга цим хотіла щось сказати, але ігнорувала, бо мене обурювали слова щодо кандидатури Івана.

- Я забув сказати, - раптово пролунав за спиною голос Івана.

Моя душа втекла з тіла та полетіла гуляти. Чорт! Якось не дуже гарно вийшло. Я тут таке казала, а за спиною стояв Христюк. Невже Юля не могла якось мені чіткіше кивнути чи кашлянути?

- Що? - обернулася я до Івана, який не виражав жодних емоцій.

- Тобі це не буде сильно подобатися, але у п'ятницю у Віки день народження. Вона запросила нас. На жаль, треба піти. Відмовлятися не варто.

Іван це говорив дуже холодним голосом, а його погляд заморожував. Ой, це дуже погано. І навіщо балакала зайве? Але ніхто не тягнув мене за язика.

- Добре, - відповіла я. - Без проблем.

Іван не відповів, а тільки хитнув головою та пішов до сусідньої кімнати збирати меблі. Він був засмучений. Не вистачало, щоб Христюк тримав на мене зло.

- Ти не могла подати знак, що він за спиною? - запитала я у Юлі. - Бачиш, який тепер він? Невже все чув?

- Я тобі вістувала їх, - відказала вона. - Але тебе не заткнути...

- Погано. Навіть дуже погано. Я не хотіла його ображати. Просто казала свою думку.

Юля не відповіла, а я почала бідкатися, що він злитиметься на мене. Але сподівалася, що Іван не стане довго сатаніти, адже не з тих людей, які таке роблять.

Далі знову взялися до фарбування стін. На щастя, ми з Юлею не лінилися та за дві години завершили цю марудну справу. У мене просто відлітали руки від цього. Знесилення огортало, але гірше було відчувати холодність Івана. Цей хлопець після того не говорив зі мною, а мовчки скручував меблі.

Я думала до нього підійти та перепросити, але не наважувалася на таке. І що йому скажу? Іване, вибач за мою думку? Ні! Це якось по-дурному.

- Може кави підемо візьмемо? - запитала Юля.

- Можна, - відповіла я.

- Також візьміть мені, - лунав голос Івана, із сусідньої кімнати, куди були відчинені двері. Хлопець фактично склав стіл - це виднілося через прозорі стіни, які поки ще не містили на собі жалюзі.