ГЛАВА 16

Я та Іван йшли до батьків останнього. Дорогою обговорювали, як відповідатимемо на різноманітні питання його родичів.

- Зустрічаємося ми пів року, перше побачення було в парку, де і поцілувалися, - повторювала я у голос. - Наче нічого не забула.

- Угу.

- А вони точно будуть таке розпитувати? Це якось дивно...

- Нічого дивного - це мої батьки. Вони неймовірно сильно люблять говорити. Інколи їм навіть не важливо про що, аби молоти язиками.

Від здивування мої брови полізли ближче до волосся. Дійсно чудні люди. Проте нікуди не подітися. Треба годинку або навіть дві посидіти, а при цьому натягувати милу усмішку. Таке життя - з цим нічого не зробити.

Для зустрічі з батьками хлопця я одягла червону сукню розлітайку, яка максимально приховувала мою фігуру, а на ноги - світлі балетки. До речі, місце опіку досі давало про себе знати. Видно той чай був дуже гарячим, що йшла та відчувала певний дискомфорт.

- Як нога? Не болить? - немов почув мої думки Іван.

- Трішки, але пройде. Там не смертельно.

- Вибач, я дійсно не хотів, - відчувалася у його голосі провина.

- Іване, все добре. Досить просити вибачення. Пухиря нема - чудово.

- Угу.

Через п'ять хвилин стояли під будинком батьків Івана. Всередині гуляв якийсь дивний стан, який не могла описати. Хоча, мабуть, то була совість, що злісно шепотіла:

- Яно, ти по вуха засіла у брехні. Це не доведе до добра. Якщо вони все дізнаються раніше, то хана твоєму бізнесу. Тебе учора ледь не «спалила» Вікторія. А якби вона тебе впізнала? Що б ти їй сказала?

Я заплющила очі. Намагалася іншими думками заглушити ці слова, але не вдавалося.

- Що з тобою? - взяв мене Іван за руку. - Ти побіліла? Тобі погано?

- Та дурне до голови лізе.

- Що саме?

- Що нас викриють.

Христюк зніяковів.

- А в тебе є дівчина з якою ти насправді зустрічаєшся? - запитала я у хлопця.

- Ні, а що?

- Це добре - менша ймовірність, що нас викриють. Бо завтра я йду гуляти з Романом та надіюся, що ніхто із твоїх родичів не попадеться нам на очі.

Відповідь від хлопця я не почула, а тим часом маленький ліфт підняв на дев'ятий поверх, де нас уже чекали.

Як це ж дивно знайомитися з батьками хлопця, який тобі насправді не хлопець. Якась цілковита хохма. Але, як було. Треба просто пережити цей вечір. Декілька годин та все – вільна птаха у небі.

Із Вікторією та батьком я вже бачилася, а ось маму Івана лицезріла вперше. Це була доволі висока та струнка жінка, яка мала біляве фарбоване волосся до плечей та сірі очі. Загалом на свої п'ятдесят років вона виглядала доволі привабливо. Мені аж стало соромно, що я така молода, а мала навколо себе рятувальне коло.

- Добрий вечір, - усміхалася, відчуваючи якусь невидиму незручність.

- Дуже раді тебе, Яночко, бачити. Це чудово, що ти прийшла до нас на вечерю, - говорила мама Івана, яку звали Маргаритою. - Нарешті ми з тобою ближче познайомимося.

Ближче? Нарешті? Складалося  враження, що вони рік чекали на цю зустріч. Дивно. Але не стала сильно задумуватися над цим.

У квартирі батьків Івана (хлопець жив окремо) панувала доволі приємна атмосфера. Видно, що тут панували жінки, адже всюди стояли квіти, а саме фіалки різних кольорів. Вони були фіолетові, бузкові, рожеві, білі, малинові, сині, жовті та навіть зелені. Останні мене найбільше здивували, адже я ніколи в житті на власні очі не бачила такого.

Але тут паралізувала одна думка, а де орхідеї? У квартирі я поки не бачила жодного горщика з цією квіткою. Якось чудно.

Фактично одразу нас посадили за стіл, який просто гнувся від смаколиків. Маргарита та Віка наготовили їжі наче на весілля. Але як же складно було стримуватися, щоб не напасти на котлетки, картоплю, голубці, відбивні...

Однак вистояла та насипала собі салату з огірків, помідорів та зелені. Таку їжу мені можна, а решта ні - я мала йти до своєї цілі.

Батьки влаштували нам справжній допит. Вони витягали абсолютно все: як познайомилися, де проходило перше побачення, за яких обставин поцілувалися та подібне. Ми, на щастя, відповідали синхронно, а тому жодних підозр не викликали. Одним словом - все поки йшло чудово.

- Яно, а чому ти їси один салат? - поцікавилася Маргарита, яка поставила на стіл найбільшу мою пристрасть - шоколадний торт. Мій ніс вловлював його запах та неймовірно кайфував. А язик у роті навіть відчував його смак...

- Я на дієті, - відповіла, дивлячись на солодощі. - Хочу схуднути.

- Якось не гарно вийшло. Ти на дієті, а ми тут наготовили їжі. Іване, а чому ти не сказав, що Яна худне?

Хлопець, який сидів біля мене та копирсався у тарілці, підняв свої оливкові очі та сказав:

- Забув.

- Не можна таке забувати. Ось через твою риб'ячу пам'ять ми поставили Яну в таке становище, - докірливо дивилася на нього мама, як тут роздався голос Віки.