ГЛАВА 13

Неля погана ворожка, але дуже добра швачка. Вона за один вечір пошила неймовірну сукню, що коли я її одягнула, то відчула себе красунею.

- Ти у ній дуже гарна, - сказала Неля, дивлячись на мене. - Тепер не шкодую, що не зробила її коротшою. Ця довжина ідеально підходить та візуально робить тебе стрункішою.

- Ага, - погодилася та дивувалася, настільки сильно цей фасон ховав недоліки та підкреслював найкращі місця.

Червона атласна сукня мала доволі відкрите декольте, але не настільки, щоб це було якось вульгарно, а навпаки - елегантно. При цьому плечі та руки до ліктя були сховані тканиною. Під грудьми широчіла чорна стрічка. Саме вона «робила» талію, яку я не мала, а далі тканина падала вільним кроєм та ховала все те, що так хотіла позбутися.

- Я дуже вдячна вам за цю роботу? Скільки з мене грошей?

- Нічого, - відповіла Неля.

- Ні, так не може бути, - обурилася на цю чорняву жінку. - Ви шили, старалися...

- Головне, щоб все було добре, - відказала вона.

- Мені незручно...

- Ну тоді якось прийдеш до мене з пачкою цукерок та разом вип'ємо кави.

- Гаразд, - погодилася я.

Невдовзі я вже була у себе вдома та збиралася на побачення. Якось вдома у Нелі не спостерігала у собі хвилювання, а нині воно трясло. Це почуття не давало спокійно всидіти на одному місці, а у голову йшли різні думки. Я боялася, що Роман не з’явиться, жахалася, що все може пройти доволі погано, страхалася, що йому стане нецікаво зі мною.... Список можна було доповнювати нескінченно довго.

Але коли моя паніка досягла максимуму, то я здійнялася на ноги та підійшла до дзеркала та сказала своєму відображенню:

- Досить! Хвилювання успіху не принесе! Краще сядь та гарно нафарбуйся. Із цього буде більше користі, аніж душевні страждання.

Я послухалася себе. Сіла на ліжко - витягнула всю свою косметику та стала робити зі себе красуню. Спочатку гадала намалювати чорні стрілки, але потім передумала, адже сукня у мене доволі відкрита. А такий макіяж разом із вбранням може візуально перетворити на вітряну даму.

Тому тільки підвела брови, нанесла на повіки світлі тіні, щоб очі виглядали більшими, а вії підкреслила чорною тушшю своєї улюбленої фірми. Після цього розчесала руде волосся, яке встигло висохнути, та трішки підкрутила його. Довершили образ сукня та чорні туфлі на чималих підборах, які додали декілька сантиметрів зросту.

Тепер я знову стовбичила перед дзеркалом. Загалом мені наче подобалося все. Макіяж робив обличчя яскравим, а не блідим, вбрання надійно приховувало недоліки, а взуття давало мені більший зріст.

Однак чи вистачить цього всього, щоб зачарувати Романа? При нашій першій зустрічі я також виглядала нічогенько, але ні. Тоді алкоголь зробив мене схожою на буряк, а кому таке могло сподобатися? Настирний буряк... Ахах.

Хоча нині я дивилася у дзеркало та покладала надії на дослідження вчених. Перше було те, що всі люди довкола бачать нас на сорок відсотків кращими, а це майже на половину, а друге - чоловіки сприймають образ жінки чи дівчини загалом. Їм важливо бачити загальні деталі, а саме: гарну сукню, туфлі, макіяж, зачіску... Вони не придираються до дрібниць.

Тому якщо це все підсумувати, то виходило, що у мене були шанси. Проте не однією красою можна звести хлопця з розуму - треба зацікавити його. Вести з ним так розмову, щоб зачепити за душу, але як це зробити? Я нічого не знала про нього. Моє серце закохалося у цього блондина з першого погляду та все. Воно не цікавилося чи любив він каву та читати книги, а може взагалі надавав перевагу активному відпочинку... Складно. Проте нічого - сьогодні дізнаюся це вже та буду думати, що робити далі. Але чи станеться наступне побачення? Ось це питання набагато складніше та цікавіше.

Через годину я приїхала до ресторану. Він вражав своєю вишуканістю. Туди ходили далеко не бідні люди, а зі статками.

- Добре, що ти не змусила чекати, - роздався голос за спиною. Це був Роман. Я боялася обернутися, але зробила це.

Тут мої очі ловили радість, а кров зашуміла. Я дивилася на цього доволі високого блондина зі зеленими очима та правильною зовнішністю. Роман був такий самий, як у нашу першу зустріч. Утім замість костюма на ньому була біла сорочка та сині джинси. Але такий образ йому личив ще більше.

На декілька секунд втратила навіть дар мови. І що говорити? Якось мені на мить навіть стало лячно.

- Не люблю запізнюватися, - сказала я, дивлячись на нього.

- А я думав навпаки, - усміхався він.

Я зрозуміла до чого він хилив - моє епічне запізнення на нараду, але то у минулому. Треба зазирати у майбутнє.

- То був лише один єдиний раз, - говорили мої вуста, а щоки, я відчувала, наливалися рожевим рум'янцем. Неможливо стояти біля такого красунчика та не хапати таких гострих відчуттів. Це просто нереально.

- Надіюсь, - протягнув Жерданов. - Ходімо.

У ресторані Torre на нас чекав столик, який знаходився у центрі цього закладу. Останній був оформлений у сіро-білих тонах, а довкола лунала вишукана музика. Атмосфера максимально романтична, що ще більше змушувало нітитися.