ГЛАВА 7

Звідки я знала, що власником смарту був блондин, а не мій однокласник? Відповідь проста. Я впізнала б голос Івана. Він у нього специфічний - хриплий та одночасно скрипучий. Його не можна було назвати не гарним, а просто дуже нетиповий. Тому покупець точно не він.

Коли вони підійшли, то по оливкових очах Івана зрозуміла - він мене впізнав. А гріх, якщо не так, адже ми за одною партою просиділи понад 10 років та одне в одного списували домашні завдання. Він у мене українську мову перекатував, а я у нього - алгебру. Останню я ніколи не розуміла. Досі не вкладалися у голові ті рівняння, інтеграли та решта... Але не всім родитися зі задатками до точних наук. Хтось мав бути гуманітарієм. Люди мають бути різними.

Однак  варто повернуться до Івана. За ці роки він не змінився. Досі ходить у смішних окулярах, сорочках у клітинку та в синіх джинсах. На голові чорняве волосся хаотично стирчало у різні сторони, а банькаті зеленкуваті очі через лінзи здавалися ще більшими, а щодо решти, то нічого такого. Простий хлопець. Те саме я також могла сказати про блондина.

- Яно, яка несподіванка! - сказав Іван.

- Таке життя, - усміхнулася я та глянула на блондина, який вже пильно дивився на мою автівку.

- Григорій, -  проказав він та одразу запитав. - А чому продаєте авто? Є якісь негаразди з ним?

- Ні, просто треба гроші, - озвучила я правду.

- Можна оглянути? - неемоційно запитав хлопець.

- Звісно.

Григорій одразу подався обдивлятися смарт, який був відчинений. Він зазирав у кожну дзюрку наче шукав там щось страшне та незаконне. Мене якось це трішки насторожило, але Іван, що продовжував стояти поряд, сказав:

- Він трішки задрот. Не зважай на нього

- Я бачу, що він злегка того... Ну тобто дивний.

Іван Христюк усміхнувся та глянув на мене, але далі знову кинув погляд на товариша, який вже заглядав під авто.

- А ти не змінився, - сказала я, щоб порушити мовчанку, яка виникла. - Досі носиш сорочки у спеку. Не жарко тобі?

- Ахах... Вона тонка та не парить.

- Краще вже у футболці ходити.

- А може я соромлюся показувати своє тіло?

- Який ти зануда. Скільки років пройшло, а ти ті самі слова говориш. Кумедний.

- А ти так само відповідаєш... До речі, тобі личить рудий колір.

- Дякую, - зашарілася я, адже любила коли мені говорили компліменти. Будь-яку дівчину вони підбадьорюють.

Тим часом Григорій став оглядати салон. Якось цей хлопець вже напружував. Тут сліпий побачить, що авто нормальне. Ну дійсно задрот.

- Григорій жахливий - смарт чудовий, - немов прочитав мої думки Іван, який також слідкував за ним.

- Ага, - відказала я та хотіла, щоб він вже скоріше оглянув його, бо якось було незручно мовчки стояти біля однакласника. На мене вперше в житті напала якась німота. Я не могла нормально почати з ним теревенити. Мабуть, це через дієту. Зараз стояла дуже голодна та думала про щось солодке.

- А для чого тобі гроші? Борги? Чи щось купувати хочеш?

- Ее...

- Якщо не зручно, то не кажи, - перебив він, поправивши окуляри, які злізли на кінчик носа.

- Це не секрет... Я хочу розпочати власну справу?

- Серйозно? - щиро здивувався хлопець. - Це похвально. І що будеш розвивати у Прилуках? Надіюсь, не салони манікюру, бо їх так багато, що капут. Ледь не на кожному кутку.

- Ні. Планую відкрити шиномонтаж.

- Прикольно... Шариш у такому?

- Якщо чесно, то ні... Але поки шукаю приміщення, щоб його десь розмістити. Адже це точно має бути не якийсь залупинськ.

- Це точно, - якось задумався Іван. Цей хлопець про щось кумекав. Я це відчувала всім своїм тілом. Але він нічого мені не промовив, бо цієї миті Григорій завершив оглядини та вимовив своє:

- Купую. Пропоную не затягувати та сьогодні оформити документи.

- Ок, - погодилася я. - Без питань.

Після цього ми поїхали у двох у сервісний центр. Іван не зміг із нами бути, бо йому зателефонували з дому - там щось сталося. Однак через годину новим власником автівки став той Григорій. Важко було віддавати свою кохану ластівку, але п'ять тисяч доларів зараз більше потребувала.

- Автівку забере ввечері Іван, - сказав Григорій.

- Гаразд, - відповіла я, адже не проти була б побачити однокласника ще раз.

Може разом би чайку випили та потеревенили. Нам було, що згадати. Зануритися у безтурботне шкільне життя. Ех, як добре було там - у десятому класі, де твоя єдина проблема зводилася лише до контрольної роботи з алгебри чи хімії...

Уперше за чималий проміжок часу я їхала додому пижиком, а тобто маршруткою. Це було неймовірно жахливо. У тій жовтій коробці знаходилося дуже багато людей. Звісно можна було пройтися ніжками - п'ять зупинок, то не так і багато, а також корисно. Але тут закричала моя лінь та змусила запхатися до громадського транспорту.