Глава 19

Немов злодюжка, прокралася ще раз на орендовану квартиру, не вірячи своєму щастю — Олега там знову не виявилося. Складалося враження, що він підстерігає мою присутність, щоб ми не зустрілися. Сказала б, що це благородно з його боку, але подібне визначення до нього більше приклеюватися не бажало.

Пояснення «мудрості» колишнього виявилося випадковим. Я згадала, що на верхній поличці навісної шафи стоїть моя улюблена іконка Богородиці, полізла її забирати й обімліла від побаченого.

Прямо на мене дивилася маленька, добре захована камера відеоспостереження. Різко втягнула носом повітря, намагаючись не висловлюватися тими словами, за які потім зазвичай буває соромно. Заплющила очі, відчайдушно сподіваючись, що поставив її туди Олег тільки для того, щоб уникнути крадіжок. Але це однаково підло: поставити відеокамеру і не сказати мені про це! Зрештою, це ж спальня! І ми тут не плюшками бавилися, і не книжки читали вголос. Хоча обидва ці затишні заняття я йому пропонувала, він відмовився. Господи, які кадри тепер опинилися в руках колишнього, і як він надумає ними розпорядитися?

Потім мене вразила ще жахливіша здогадка. Адже це зовсім не Олег міг встановити! Так, орендодавець ніколи не давав приводу засумніватися в його порядності, але життя вже навчило не вірити всьому і всім сліпо. Він цілком міг прийти за нашої відсутності й поставити туди камеру для прихованої зйомки життя акторів. Преса буде в захваті!

Намагаючись хоча б зовні зберігати спокій, щоб не тішити своїм гнівом і крайнім ступенем засмучення неприятелів, дбайливо взяла іконку, стерла з неї шар пилу. Так, господиня з мене нікудишня - на цю поличку я не забиралася вже...

Радісно просяяла, зрозумівши, що прибирала тут востаннє напередодні нашої з Олегом сварки. І тоді на поличці була лише іконка. З полегшенням видихнула, але знову внутрішньо напружилася. Ця ідіотська камера до того дня могла стояти у якому завгодно іншому куточку кімнати або квартири. У ванній, наприклад. Від цієї думки внутрішньо похолола.

Відчуваючи огиду від того, що відбувається, планомірно зібрала дрібні особисті речі, що залишилися, дочекалася вантажного таксі. Його виявилося достатньо для чесно нажитого майна. Не стану ж я розмінюватися на дрібниці й забирати меблі. Тим паче, що інтер’єр у квартирі Настасьї Аркадіївни мене цілком влаштовував. Я досі сприймала квартиру, як її власність. А мене вона ніби дбайливо покликала безстроково погостювати.

 Піддавшись душевному пориву, дорогою до своєї нової оселі заїхала до кондитерської і купила шикарний двокілограмовий торт для нових сусідів. Поставила коробки біля дверей своєї квартири, подзвонила у двері навпроти. Здивована сусідка спершу насторожилася, потім просяяла, вирішивши, що я хочу влаштувати посиденьки. А я всього лише пропонувала влаштувати посиденьки про мене, але без мене. З ласощами пліткувати, напевно, буде приємніше. Підгодовані сусіди однозначно кращі за голодних і злих.

Чесно розповіла бабусі, що збираюсь тут жити, чоловіків водити не планую, і взагалі дуже порядна, тому всі можуть спати спокійно, а «мильні опери» з моєю участю дивитися тільки по телевізору, складати не треба.

Задоволена собою, вже новими ключами відчинила нові замки в моє нове життя. Слово «новий» мене надзвичайно тішило, і я шукала його в усьому, повторювала хоча б подумки якомога частіше. Хотілося вірити, що нове — значить краще, інакше.

Зателефонувавши дівчаткам і домовившись зустрітися ввечері у піцерії, почала розкладати свої речі в спальні. Нове ліжко я вже замовила. Спати на тому, де спочивала та, що упокоїлася... Усе-таки моторошно, чесно кажучи. Цю ніч якось на підлозі постелю собі, а завтра вже моє нове ліжко приїде. А що! І справді заведу собі традицію пити перед сном каву на самоті, збираючись лягти в моє чисте від душевного болю ліжко. Натхненна планами, зібрала з шафи речі Настасьї Аркадіївни. Їх, як і ліжко, я вже пообіцяла будинку для людей похилого віку. Перевезення моїм коштом, звісно.

Я довго мучилася цим питанням. Виходить, що отримала в дар квартиру, а власницю зразу ж почала «вимітати». Соромно і ніяково. Але як інакше тоді жити тут? Берегти речі Аркадіївни, тулячись на килимку в коридорі? Скласти їх у величезні коробки, а самій все одно тулитися абияк? Погарячкувала я з первинними висновками про те, що все тут залишиться, як було до мене. Так не вийде. Тому що тепер тут я. І мені чомусь здається, що такий підхід Настасьї Аркадіївні б сподобався.

Поки складала речі акторки й розвішувала на вішалки, розкладала на полички свої, обмірковувала, як і що говорити батькам. Але що я можу розповісти їм, щоб заспокоїти, якщо в мене самої в голові від усього, що відбувається, роздрай і немає ані найменшого розуміння, що і як робити далі в глобальній далекій перспективі? У найближчій-то все зрозуміло — змінити всі меблі й вирішити долю речей Аркадіївни. Милі дрібнички й пам'ятні речі треба віддати в музей театру, нехай шанувальники радіють можливості дізнатися про приму більше. Частину фотографій теж до музеїв: театрального і краєзнавчого. Речі та прикраси — до будинку літніх людей.

Я сіла на стілець у вітальні, приблизно оцінюючи фронт майбутньої роботи. Цей процес однозначно розтягнеться на тиждень, не менше.

Покінчивши з педантичним розташуванням речей у тимчасовій для мене шафі, я взялася за фотографії, яких у квартирі акторки накопичилося неймовірно багато. Світлини розкладала на кілька стрімко наростаючих стопок. В одній були кадри з вистав, ці можна надати розголосу, не порушивши особистого простору померлої. В іншій стопці рідкісні кадри з особистого життя, які збиралася помістити в коробку і сховати в ніші, де раніше стояв сейф. Свої фотографії я чомусь безбожно рвала і викидала у відро, поставлене біля моїх ніг для цієї мети.