Глава 14

Уже другу ніч мені невимовно щастило, але навряд чи так могло тривати довго. З боку Олега, звісно, вкрай обачно не з'являтися перед моїми ясними очима після скоєного. Але мене кольнуло все ж, де він, чи є дах над головою? Напевно, за звичкою. Заспокоїла себе тим, що він «зрілий, розсудливий чоловік», і в нього є щонайменше кілька варіантів на вибір: раптово згадати про батьків і провідати їх, осісти у коханки або в друзів. У будь-якому разі таке гостювання не може тривати вічно хоча б тому, що всі його речі залишилися на нашій спільній квартирі. Включно з предметами особистої гігієни.

Я вкотре подивилася на документи й ключі, що лежали на тумбочці біля ліжка. Настасья Аркадіївна добряче здивувала мене своїм екстравагантним рішенням. Досить дивно побувати у людини в гостях уже після її смерті. Хоча чому в гостях? Тепер це ніби як у себе вдома.

Думала, що зможу знайти власне житло вже через кілька років успішної кінокар'єри. Частину грошей старанно інвестувала, радячись із фахівцями. Здригнулася, усвідомивши, що Олегу підсвідомо не довіряла давно. Адже йому нічого не говорила про таке рішення. Утім, це й не дивно. Він сам наполіг на тому, щоб гроші були у кожного свої. Я спершу обурювалася, що в справжній сім'ї все повинно бути спільне: радощі, прикрощі й гроші. Потім погодилася, коли усвідомила, що спільне — не лише те, що витрачається разом, а й заробляється разом, а не так, як було частенько в нас.

Виходить, ми давно і планомірно наближалися до логічного завершення стосунків. Але щось, як і раніше, не давало спокою, свербіло в грудній клітці. Можливо, відчуття, що мене проміняли, а значить —принизили?

Ближче до десятої ранку, коли я допивала свою каву і вкотре перечитувала залишені повіреним документи, пілікнув мій телефон. Повідомлення від лабораторії змусило мої губи розповзтися в блаженній усмішці полегшення і звільнення. Олегу нема на що натиснути, щоб втрутитися в моє життя. Я не вагітна.

Що ж, тепер саме час ознайомитися з частиною нового життя. Потираючи руки в передчутті чергового витка долі, набрала номер Славка. Йти самій було боязко. Не те щоб я вірила в існування привидів, але ставало моторошно від думки, що там недавно жила людина, яка тепер мертва, що Настасья Аркадіївна плавно, величаво пропливала в кімнату або коридор, а тепер там порожньо, але, напевно, все ще пахне її дивовижними, зробленими на замовлення парфумами.

Славко міг би всі ці відчуття, що викликають сироти на шкірі, згладити своїми нескінченними іронічними зауваженнями та несерйозним ставленням до всього. Але Соколов уперто скидав дзвінки. Якби він був зайнятий, надіслав би повідомлення про це. Значить, образився все-таки.

Гаразд, залишається ще одна справа — Маруся. Додзвонитися в бухгалтерію рідного театру вдалося майже відразу. Напрочуд швидко мені видали й номер її банківської картки, дізнавшись, навіщо він мені потрібен.

Я вимила посуд, до останнього відкладаючи цей крок, обдумуючи, намагаючись зрозуміти, що відчує при цьому Маруся. Продумати все, щоб не образити ненароком. Сіла на м'який куточок, поклавши перед собою на столі клаптик паперу із записаним номером картки і свій телефон із відкритим онлайн-банкінгом. Руки тремтіли від дивного хвилювання, я все тягнула, розбираючись у собі. Кілька разів торкалася екрана рукою, щоб не «засинав» через бездіяльність гаджета.

Що я роблю? Навіщо це Марусі, ясно як Божий день. Вона розв’яже усі свої проблеми одним махом. І вилікує, і ремонт у їхній кімнатці зробить для них із дитиною, і до зими питання з речами вирішить. Здається, вона скаржилася, що діти ростуть занадто швидко. Але навіщо це потрібно мені?

Здригнулася при думці про це. Правильно. Мені це не потрібно. Складалося відчуття, ніби я намагаюся відкупитися від Всесвіту, оплатити радість своєї свободи. І це найменше, що я могла б зробити. Вирішивши так, увела номер Марусьчиної картки й відправила майже весь останній свій гонорар, відрахувавши лише податок та оплату праці бухгалтера, яка за мене складала щорічні декларації. А що? Кожен має займатися своєю справою.

Призначення платежу? Знову задумалася на кілька хвилин, а потім упевнено написала: «На лікування». Відправлено. Сума велика, переказ займе деякий час. Я розумію це, але все одно кожні десять хвилин поглядаю, чи пройшли гроші. Коли це нарешті відбувається, видихаю з невимовним полегшенням, немов із грудей спадає обруч, що здавлював.

Не залишаючи собі часу, щоб передумати, збираюсь, викликаю таксі й мчу за вказаною в документах адресою.

Двері до квартири очікувано вибиваються із загального фону всього під'їзду - різьблені, дерев'яні, добротні. Усередині метал. Такі й захочеш, а не виламаєш. Та й рука не підніметься, напевно, навіть у негідників — тут цілий витвір мистецтва. Химерні завитки обрамляють розташовану по центру композицію — дві маски: весела і сумна.

Відчуваючи себе ледь не вандалом, що вдирається на святая святих, невпевнено вставила ключ у замкову щілину й тихо провернула його. На шум із сусідньої квартири вискочила, як чорт із табакерки, літня пані в потертому халаті та з бігуді на волоссі. Погрожувала мені, що викличе поліцію, якщо я добровільно не заберуся геть. Довелося демонструвати їй дарчу.

Брови дамочки поповзли вгору. Вона зміряла мене з ніг до голови питальним і недовірливим поглядом. Я вже було приготувалася до найгіршого, але в цей момент її погляд підозріло прояснився, і я ледь не застогнала від відчаю. Впізнавши «улюблену актрису з ось цього, ну як цей фільм називається?..», старенька спробувала затягнути мене до своєї квартири на чаювання. Насилу, але все ж ввічливо відбилася від надмірної уваги.