Я була безмежно вдячна Роксані за вчасно простягнуту руку допомоги, але йти в цю квартиру з нею чомусь не могла. Немов щось цілком відчутне зупиняло мене. Славко — інша річ. Ніби ми з одного світу, а квартира — жива істота, яка впустить чи не впустить мене залежно від того, в чиїй компанії з'явлюся на поріг.
Тримаючи в одній руці ключі, а в іншій папку з документами, знизала плечима власним роздумам.
— Славко, з'їздиш зі мною? — брякнула, не встигнувши подумати про почуття подруги.
Але Роксана, на щастя, не образилася. Потім я зателефоную і все поясню їй, звісно ж.
— Сьогодні не можу, — дещо роздратовано відгукнувся Соколов, поглядаючи на годинник.
Ну так, адже він теж зайнятий у постановці, що стоїть у репертуарі на сьогодні.
— Давай завтра, — пом'якшив відмову колега.
Напевно, помітив мій стан.
— Зранку побачимося на кастингу, після нього з'їздимо разом.
— Знову кастинг? — мляво уточнила, з жахом уявивши недобре обличчя нового головного режисера, який казна-що з'їхався на мене.
— У-у, — глузливо протягнув Соколов, упираючи руки в боки.
Здається, саме на цьому моменті Роксана чмокнула мене в щоку на прощання і вийшла з гримерки.
— Ти що, Блажек, знову не в курсі? Так ти всі шикарні ролі проґавиш і всяким бездарностям їх роздаруєш! — мовив Славко, блукаючи по мені здивованим поглядом, замаскованим звичною веселістю.
— Я в порядку, — кивнула, щоб заспокоїти його.
Ну і себе заодно переконати.
— Ти про це ось усе знав? — змахнула рукою з текою. — Як і про зради Олежка?
Соколов похитав головою.
— Про це не знав. Присягаюся головною роллю у новій постановці.
Я мимоволі посміхнулася.
— Не можна клястися тим, чого в тебе ще немає.
Здається, знову потрапила «в молоко».
— Знову чогось не знаю? — майже приречено простогнала.
— Розподіл уже вивісили, — глухо ухнув Славко. — Блажек, бери себе в руки, не можна так розкисати. Аркадіївну шкода, звісно. Але тобі що, думки зараз зайняти нічим? Йшла б геть роль вчити, до кастингу готуватися і речі збирати із винайманої квартири!
Нерозуміло втупилася на товариша.
— Ну ти ж не збираєшся далі поневірятися по зйомних кутках, маючи вже власний дах над головою?
Глянув на мене, як на божевільну. Не отримавши відповіді негайно, роздратовано махнув рукою і поквапливо вийшов з моєї гримерки.
При думці про те, що в мене є й інші заняття, окрім як засмучуватися з приводу суспільної втрати, раптом зловила себе на абсолютно несподіваній думці про Софію.
Не встигнувши добряче обміркувати й зважити рішення, піддалася імпульсу і набрала її номер телефону.
— Соня, а ви любите театр? — поставила дурне запитання.
Не знаю, як увесь театр, але Славка точно. Тож навряд чи відмовиться прийти на виставу, нехай навіть «сьогодні на сьогодні». Несерйозно це якось з мого боку, згодна. Але хіба кохання обіцяло комусь бути серйозним і розсудливим?
Не можу зрозуміти, що саме рухало мною в цьому імпульсивному вчинку, але щиро розпливлася у взаємній посмішці, зустрічаючи біля головного входу Софію у повітряному платтячку з кокетливим шифоновим шарфом, що його тріпав легкий вітерець. Вона зніяковіло обвела поглядом натовп, несміливо подавши мені свою долоню. А я, як буксир, попрямувала до входу. Дорогою кілька разів зупинялися, щоб я могла дати автограф і сфотографуватися з охочими закарбувати мою непрезентабельну зараз моську. Ніколи не розуміла задоволення зберігати чужі підписи та фотографії, немов урвала шматочок не свого життя. Воно, зрозуміло, здається кращим і солодшим. Але я точно не змогла б жити в оточенні тіней доль інших людей, що нависають наді мною зібраними «артефактами».
Не дати автограф — уславитися чваньком. Я не така. Але щоразу, розписуючись на афішах, репертуарах, моїх фотографіях, видрукованих з інтернету, відчувала, як щось шкрябає всередині, ставало бридко, хотілося зморщитися незатишно і швидше піти. Замість цього я мило посміхалася, кивала, як китайський бовванець, і позувала для чергового селфі.
Зловила на собі захоплений погляд психологині, і мало не застогнала від досади вголос. Не вистачало ще й від неї почути прохання про автограф. Судячи з прочиненого рота, вона збиралася озвучити його. Але, глянувши на мої сердито зведені брови, передумала. Чудово, одним головним болем менше. Або навпаки. Тепер же почне копатися і розбирати, які там у мене «травми» психологічні, які змушують закриватися від слави.
А я... борюся з парадоксальними внутрішніми поривами. Залишаючись із собою наодинці, можна ж бути гранично відвертою? Ось я і зізнавалася собі максимально чесно, що слави хочу. І успіху беззастережного теж хочу. Але без медійної частини слави. Ось тут у агентів і режисерів починав проявлятися когнітивний дисонанс при спробі зрозуміти мене. Слава — і є гучний успіх, що передбачає запрошення на заходи, автограф-сесії, фото- та відеознімання.
За службовим обов'язком я не відмовлялася від усіх цих невіддільних атрибутів професії. Але це здавалося мені штучним, наносним, химерним і фальшивим. Хтось скаже, що акторство — в принципі суцільна фальш. Не для мене. У моєму розумінні актор — та людина, яка готова подібно до Прометея пожертвувати собою, щоб передати, відобразити для глядача безліч доль різних героїв. Актор спалює власний внутрішній ресурс, проживаючи чужі життя, щоб глядач обміркував, відчув, не втративши при цьому свою енергію. Ми ніби добровільно набиваємо собі шишки привселюдно, щоб інші не наступали на ці граблі.
#4747 в Любовні романи
#1166 в Сучасна проза
зрада_кохання_випадкова зустріч, кохання складні стосунки зустріч, складні характери_яскраві герої
Відредаговано: 01.12.2024