Глава 7

Удома Олега, на щастя, не виявилося. Я видихнула з полегшенням і вирушила в душ, маючи намір змити з себе хвилювання минулого дня. Інстинктивно глянула на склянку із зубними щітками. Їх, як і раніше, дві.

Першим поривом було викинути його щітку. Але потім уявила, що заявиться як ні в чому не бувало, а зуби нечищені. Нервово розсміялася своїй хворобливій фантазії. Відкрила воду в душі та, як останній ідіот, якийсь час витріщалася на краплі води, які потрапляли на дно душової кабінки й розліталися на всі боки, заляпуючи плитку на стінках. Потім усе ж пересилила себе, залізла в душ і ще довго стояла просто під струменями води. Не пам'ятаю і навіть, напевно, не знаю, плакала я чи ні. Душ, як і дощ, краще за будь-якого гримера приховав печаль.

Коли нагадав про себе голод (востаннє їла рано-вранці), попленталася на кухню, збираючись перекусити чимось легким. Не хотілося наїдатися на ніч. Але й тут на мене чекав сюрприз. Холодильник виявився знову порожнім.

Це, мабуть, із розряду нерозгаданих загадок людства: як в Олега влазить стільки їжі, і при цьому він не додає жодного кілограма?

Утім, мене зараз турбувала набагато більше власна персона. Їсти виявилося нічого, а готувати не було ні душевних, ні фізичних сил.

Подумала, що Олег і тут вельми передбачуваний. Його мама завжди розповідала з посмішкою розчулення, але й особистої печалі, який чудовий апетит у її синочка з дитинства. А він, що виріс, жодного разу не зазирнув до материного холодильника. Коли це абсолютно випадково зробила я, і виявила, що миша повісилася там з усім своїм сімейством, він обурився.

— Навіщо ти взагалі туди полізла? Знаєш приказку? Менше знаєш, міцніше спиш. Так ось це для тебе придумали, — відмахнувся, коли я спробувала запропонувати допомогти його батькам.

Мама тоді тільки-но вибралася з лікарень, але дороге лікування та реабілітація все ще відбирали більшу частину сімейного бюджету. Батько старався, як міг. Але не все і не завжди відбувається так, як нам би хотілося.

— Як ти можеш так говорити? Це ж твої батьки! — спалахнула я.

— У матері є батько. Він — глава сім'ї, він нехай і розв’язує цю проблему. Я їх не об'їдав. А ми самі, нагадаю тобі, на квартирі живемо, а не їх соромимо!

Тут я все ж не витримала і, грюкнувши дверима, вирушила до супермаркету біля нашого будинку. Накупила всього, що дозволяло їсти здоров'я передбачуваної свекрухи, і відвезла їм. Жінка довго відмовлялася, плакала й обіймала мене так, що щеміло серце.

Щоб не виставляти себе розумничкою, сказала, що купили з Олегом разом, але він помчав на кастинг і попросив привезти продукти їй.

Олег після цього кілька разів їздив сам із продуктовою допомогою батькам. Мабуть, вразився її похвалою і вдячністю. А я тоді, дурепа, раділа. Вірила, що йому потрібен був просто тригер для зміни моделі поведінки.

Тепер ось стою перед порожнім холодильником і думаю... А мій тато, на жаль, знову мав рацію. Як чоловік ставиться до батьків, так поставиться і до своєї жінки. Спершу Олег відхрестився від них із легкістю, збираючись почати нове життя без них, потім ігнорував їхні прості потреби і й необхідність у його допомозі. Тепер усе це Олежек зробив і зі мною.

У цей момент пілікнув мій телефон. Змахнула блокування і здивовано прочитала повідомлення Славка: «За психологичку не дякуй. І замов собі піцу».

Як дивно життя здатне перевернути все догори дриґом в одну мить, продемонструвавши справжні обличчя тих, кого ти вважав, що добряче вивчив.

«І не спізнюйся на кастинг завтра в театр. Шеф приб'є», — прилетіло слідом ще одне повідомлення.

Здається, Соколов стежив за чатом час від часу. І, побачивши, що його лист прочитано, одразу ж відправив навздогін другий.

«За психологичку приб'ю завтра. І дякую...», — трохи подумавши, відповіла я.

Потім з'ясувала, о котрій годині та з якого приводу кастинг. І, не послухавшись поради, пішла спати на голодний шлунок.

Сподівалася, що Олег не заявиться додому серед ночі, зіпсувавши мені ще й сон. А вранці розридалася від того, що так і не прийшов. Значить, заземлився на запасному аеродромі. Мабуть, насміхаються наді мною на пару з якоюсь безсоромною фіфою.

Привівши до ладу обличчя, як безпосередній робочий інструмент актриси, зібрала волю в кулак і стала готуватися до майбутнього кастингу на ролі для нової постановки. За останній час, як тільки змінилося керівництво театру, репертуар зазнав істотних змін. Класичні постановки з афіш зникли, їхнє місце легко і вигідно зайняли водевілі та комедії сучасників. Частина трупи тихенько обурювалася за лаштунками, частина зраділа. А такі, як я, від коментарів постаралися утриматися. Але красномовними поглядами з однодумцями все ж обмінювалися. Ну не дінеш нікуди людську природу, далеку від безгрішності!

«Настасья Аркадіївна в реанімації, вночі стався напад», — без звернення і привітань написав мені Славко, коли я вже стояла вдягнена на порозі квартири.

Чомусь ця новина ще більше підкосила мене. Немов я знала її все життя, а разом із нею з театру витікало щось неоціненне, що неможливо відтворити в штучних умовах мистецтва.

Я уткнулася чолом у зачинені двері, ледве стримуючи сльози. Разом із крихким здоров'ям старожили театру руйнувалося і все моє життя. Пазл за пазлом картинка розсипалася, залишаючи після себе тільки порожнечу, що з’їдає все навколо себе.