Глава 6

Вийшовши з будівлі бізнес-центру, в якому розташовувався офіс психологині, я зупинилася як укопана, раптом усвідомивши, що мені потрібно буде десь ночувати. Сутінки вже опустилися на місто й ось-ось почнуть запалювати на небі крихітні світильники, падіння яких егоїстично чекають невиправні мрійники. А мені ніде голову схилити. Тому що я абсолютно точно не бажаю повертатися до орендованої квартири, де буде Олег. Не хочу бачити його, говорити з ним, дихати одним повітрям із ним.

Можливо, це і боягузтво, але мені потрібен час, щоб зібратися з силами й залишити минуле в минулому, вирішивши конфлікт якнайкраще для всіх. Адже треба було пояснити щось і нашим батькам. Упевнена, що цим питанням Олег не переймається зовсім. Мовляв, їх це взагалі не стосується. Мене б стосувалося, яку квітку посадили на одній зі мною клумбі: рослину-паразита орхідею чи невибагливий, але вкрай корисний хлорофітум.

Зважившись на відчайдушний крок, дістала смартфон із сумочки іта зібралася шукати в інтернеті адресу і телефон найближчого готелю. На одну ніч підійде, а далі буду думати, як і де мені жити.

Але в той момент, коли я потягнулася увімкнути мобільний інтернет, мій мобільний задзвонив. На дисплеї з’явилося усміхнене обличчя мами. Я тепло усміхнулася. Ну так, піди обдури корінь, коли не те добриво підсунули!

— Привіт, мамуль, — промовила я, притискаючи телефон до вуха і вишукуючи очима, куди б присісти.

— Любаво, донечко! — радісно вигукнула мама і вичікувально замовкла.

Що вона хотіла чи боялася почути, я поняття не маю. Своїх дітей, а тим більше дорослих у мене немає. Але вона явно прислухалася до мене.

— Що в тебе сталося? — запитала напряму.

Я хмикнула. У дитинстві батьківська інтуїція дивувала. У отроцтві дратувала, бо заздалегідь або занадто вчасно виявляли всі мої проколи й пустощі. Зараз цей феномен батьківської любові викликав напад пекучого тепла в грудях.

— Чому ти так вирішила? — запитала акуратно, намагаючись розгадати, як вона зрозуміла.

— Ти дихаєш втомлено і сумно, — важко зітхнула мама, ніби переживала разом зі мною мої печалі.

Я не знайшлася з відповіддю. Хоч одна ваза на світі за диханням своїх квітів зуміє визначити їхній настрій і стан? Боюся, що ні. Доти, доки вода в ній не засмердить, повідомляючи, що квітка вже остаточно і безповоротно загинула. Загалом вазі байдуже. У такому разі до неї помістять інші квіти. Нехай погляд і нюх радують своєю легкістю і ненав'язливістю.

— Що у вас з Олегом сталося? — обережно поцікавилася завжди тактовна мама.

І я чітко побачила внутрішнім поглядом, як вона затамувала подих, злякавшись, що переступила червону межу мого особистого простору.

— Чому ти вирішила, що справа в Олегові? — як папуга, повторила власне запитання.

Мама видихнула з полегшенням, переконавшись, що гроза минула. Ох, мамусю, я давно пережила пубертатний період і навіть юнацький максималізм.

— Коли проблема на зйомках або в театрі, ти телефонуєш розповісти, — пояснила вона. — Можливо, ти приїдеш?

Я на хвилину прикрила очі. Якщо я приїду, то не втримаюся і все розповім батькові й матері. Тоді вони, безумовно, засмутяться. А що це дасть мені? Можливість впиватися власним нещастям? Навряд чи це гарна ідея. Негативно похитала головою, ніби співрозмовниця могла мене бачити. Але мама знову здивувала мене, одразу ж спантеличено запитавши:

— Чому ні?

— Тому, що я — доросла дівчинка, і маю спершу розібратися в усьому сама.

Мама зітхнула важко і погодилася, але нагадала, що я завжди можу прийти до рідної домівки, щоб розділити з батьками смуток або щастя.

Напевно, і цього так бояться психологи. Що невлаштовані особистості за кожних труднощів у щойно створеному осередку суспільства шукатимуть спокою в обіймах батьків. Але таких треба не від батьків відрізати, позбавивши геть фундаменту, а допомогти подорослішати.

Ми тепло попрощалися, і я розгублено втупилася на дисплей. Йти в готель розхотілося, їхати до батьків теж. У подруг своє життя, і я не стану тією свинею, яка, виправдовуючись дружбою, вдирається серед ночі, щоб вилити свої печалі, закусивши їх вмістом чужого холодильника. То що ж мені залишається? Правильно! Я вирушу додому, в оплачену мною орендовану квартиру. Тому, що вона така ж моя, як і Олега. І якщо він не визнає за собою провини в розриві, то і я не стану залишати поле бою першою.