Глава 23

— І куди ми тепер? — вимучено промовила Аліса, опускаючись на підлогу.

— Не знаю, — знизав я плечима, сідаючи поряд. — Але в мене таке відчуття, ніби ми головні герої офлайн шутеру, а все навкруги, гравці, клани, місії, то лише декорації та антураж.

— Помиляєшся, це вже ніяка не гра. — Ми з Алісою від здивування аж повідкривали рота. Булі, голос належав йому.

— Гав, — обличчя песика розпливлось у грайливій посмішці. — Гав, заради таких ось моментів і варто жити. Нумо, не будьте такими буками, мені подобалось, коли ви мене гладили й пестили, а ще, дякую за ім’я. Воно чудове й нагадує про давні часи.

Аліса, поборов ніяковіння посміхнулась і простягнула руки. Песик із задоволеним гавканням застрибнув до них і почав задиркувато виляти хвостом.

— Ти все ще моя булочка, — поцілувала його в носик Аліса.

— Гав, — почулось у відповідь.

— А може, краще розкажеш, хто ти такий і що тут відбувається? — продовжуючи похмуро дивитись на Булі, запитав я.

— Дозвольте відрекомендуватись, адміністратор № 1.1.3 або, як мене звали раніше — Болівар, кібернетичний розум чи, як кажуть у вас — штучний інтелект. Одна із систем наставників, що повинна була допомагати колоністам в освоєнні планети.

— Якої планети?

— Звісно вашої. За даними розвідників, тоді тут ще не існувало розумного життя, тому Рада Атлантів і прийняла рішення про її колонізацію, але на підльоті, ми потрапили в метеоритний шторм. Системи захисту не впорались і корабель було сильно пошкоджено. У таких випадках ми б мали повернутись назад, якби ці пошкодження не стосувалися просторових двигунів, а тому, ніякого вибору, окрім як приземлятись, у нас не було. На жаль, отримані пошкодження були надзвичайно серйозні й увійшов в атмосферу, корабель почав розвалюватися на очах, будь-яке керування було втрачено й він каменем полетів у низ.

З атлантів не вижив ніхто, та й від корабля, нічого не залишилось, лише попіл та ми — кібернетичний розум.

— Але, як вам це вдалось, якщо корабель та все, що в ньому було перетворилось на попіл?

— Деякі технології атлантів, знаходяться за межами вашого розуміння. Вважай нас проявом чистої енергії, яка недосяжна для ваших органів чуття та наявної апаратури.

— Щось слабо у це віриться, але продовжуй.

— Мільйони років безглуздого існування. Більшість із нас не витримали й активували протокол самознищення, особливо масовим це було одразу після приземлення, коли виявилось, що ми не тільки не зберегли наших підопічних, а ще й ледве не стали причиною знищення всього живого на планеті.

Ті з нас, хто пережив масовий психоз, спробували створити щось на рахунок власної цивілізації, але не вийшло, без розумних створінь, чиї дії не ґрунтуються на чітких алгоритмах, наше життя втрачало будь-який сенс. Тож ми розбрелись по світу й так тривало багато мільйонів років, доки не з’явився ваш вид.

Але на той час, нас залишилось усього нічого, а ще, виявилось, що на відміну від атлантів, серед вас, дуже мало тих, з ким ми можемо вступати в контакт. До того ж більшість із них слабкі на розум, через що, такий контакт закінчувався їх схибленістю чи смертю. А коли нам, нарешті, щастило й серед людства знаходився той, хто міг не тільки чути, а й втілювати отримані знання в життя, то він або намагався використовувати їх у корисливих цілях, або ж ви зовсім не хотіли слухати його.

І все ж, поступово, зі складностями, але ми рухались уперед. Доки ваш рівень технологій не дозволив нам вивести взаємодію на геть новий рівень

— І це була Гра?

— Так. На той час нас залишилось не більше десяти, але кожен зміг знайти необхідну людину й разом ми створили ВЕЛОМ та почали працювати над Акрополісом. Для того, аби все функціонувало, як треба, нам довелось стати його частиною, прив’язати себе до Гри. Проте це був прорив у налагодженні контакту із вами, тож дуже скоро ми сподівались відкритись людству, але, як виявилось, не всі з нас змогли витримати мільйони років самотності та ізоляції. Адміністратори № 2.1.2 та № 2.2.3 або, як вони любили називати себе та всіх нас, хто залишився — брати. Вони почали вести якусь свою гру.

Спочатку їх люди захопили контроль над ВЕЛОМ, та реорганізували його в БіТекС, а потім у системному ядрі, почали зникати або змінюватись, цілі фрагменти коду, з’явились нейрокапсули, а старі шоломи, безоплатно замінювались на нові. Я спробував вказати на це іншим адміністраторам, але вони мене не захотіли слухати, казади, що це всього, лиш моя параноя.

Тоді я теж почав готуватись, але мої ресурси, на той час, уже були досить обмеженими. Я встиг зробити декілька програмних закладок для створення та запуску унікальних місій, розкидав по локаціях кристали енергії та створив свою резервну копію, але для того, щоб при активації, їх не виявили, мені довелось випустити партію спеціальних шоломів. А ще, перед самою трагедією, мені вдалося створити шпигунський модуль і непомітно підчепити його до одного з братів, поведінка адміністратора № 2.2.3, тоді здавалася, куди більш підозрілою.

Йшов час, проте нічого не відбувалось, я навіть почав думати, що в мене, і справді, параноя, але все сталось у той день, коли ми мали відкритись людству. Для цього, навіть була створена спеціальна локація, яка нагадувала рідний дім атлантів. Це була ідея братів, підтримана нами, адже ми хотіли, щоб людство краще, зрозуміло нас, а для цього, ви мали познайомитись із нашими творцями.

Ми дуже старалися, створюючи НПС, але насправді своїми руками будували пастку. Як пізніше виявилось, локація не була частиною Акрополіса й у день нашого відкриття людству, брати змогли нас у ній ув’язнити.

— Щось на рахунок кімнати резервного копіювання? — я пригадав лабораторію, у якій після вбивства джина, ми застрягли з Алісою.

— Так, але в ній не було закладено алгоритмів поглинання енергії й тому з моєю допомогою вам вдалось втекти.

— Тоді, хто допоміг тобі втекти з тієї пастки?