Глава 22

Свідомість поверталась поступово, як і пульсівний біль. Перед очима все пливло, а ще, дуже хотілось блювати, проте я себе пересилив.

— Ікаре, нарешті, —  дзвоном  в голові пролунав радісний дівочий голос.

— Алісо, що сталося, де ми? — запитав я, оглядаючи невеличку кімнату, два на півтора метра.

— У середині флаєра.

— Флаєра? — мабуть, я все ще не можу прийти до тями, раз тільки зараз помітив крихітний ілюмінатор.

— І куди ми летимо?

— А ти поглянь.

Сунутись до вікна із зав’язаними за спиною руками було вкрай, як незручно, але й дівчина знаходилась не в кращому положенні, аби якось мені допомогти. Її руки також були заведені за спину. Врешті в мене вийшло підповзти і я, вставши навколішки, поглянув у крихітне вікно.

Втім, навіть цього вистачило, аби побачити наочно, наскільки епічний вигляд має Тетраедр зблизька. Перевернута піраміда на сотні кілометрів височіла над усім, що було навкруги, а колона, що з’єднувала вершину із землею, здавалась якимось непорозумінням, канатом, завдяки якому, він досі не відправився у вільний політ. Ребра Тетраедра виблискували в променях місячного сяйва, але цей блиск перемежовувався із неоновими розрядами, які пронизували грані піраміди, немов блискавки, нічне небо. Взагалі, сьогоднішня ніч була неприродно яскравою, ніби хтось навмисно хотів нам показати усю велич головної цитаделі Акрополісу.

— А де Булі? — немов грім серед ясного неба на згадку прийшло жалібне скавчання песика.

— Не хвилюйся, з ним усе добре, просто вимкнувся, — промовила дівчина, вказуючи собі під ноги, де між колінами лежала металева куля, розміром із грейпфрут.

Я сконцентрував погляд і на серці відлягло. Песик був цілий і навіть заряд мав на 20-ти відсотках, тож можна його, хоч зараз активувати, але не став натомість попросив дівчину засунути кулю до однієї з кишень, правда, через зв’язані руки, дівчині вдалось це зробити, лише з десятої спроби, дуже завеликою для них виявилася куля, а рюкзака мене позбавили.

— Як гадаєш, Ікаре, що там на нас чекає? — нервово запитала Аліса, коли ми вмостились назад.

— Не знаю, я вже взагалі, перестав розуміти, що відбувається в цій Грі. Чому наші статуси несподівано стали багряні й хто видав за нас настільки високу винагороду, що Аксель наплював на репутацію свого клану? І це я вже не кажу про всі ті дива, що відбувались із нами раніше, схиблений джин, мої нові можливості, Булі, але так чи інакше, аби отримати, хоч якісь відповіді нам треба було дістатись Тетраедру, а ми, зараз, якраз летимо туди, тож, гадаю, все буде добре, — намагаючись говорити якомога оптимістичніше, закінчив я.

Політ завершився в одному з ангарів цитаделі, але перш ніж вийти з нього, нам зав’язали очі й наділи на ноги кайданки, аби навіть не було думок щось утнути. Втім, робити цього, ніхто з нас й так не збирався, щось мені підказувало, що скоро, ми отримаємо відповіді на всі наші питання.

Двері перед нами знову відчинились, видав характерний гул сервоприводів. Якими вони були за рахунком, я вже збився, та й взагалі, яка різниця. Ми то спускались у низ по екскаватору, то підіймались вверх по сходах, заходили до ліфтів, рухались за допомогою платформ і навіть декілька разів скористались телепортами. У мене склалось відчуття, що ми тут провели цілу вічність, перш ніж я почув до жуті знайомий голос.

— Ну навіщо було вдаватися до цих крайностей. Вони б ітак нікуди не втекли, розв’яжіть їх скоріш і з очей зніміть ці непотрібні пов’язки.

Ледве я звик до блискучого світла від десятків світильників підвішених на стелі серед чималих розмірів кабінету, як побачив його.

Велетенських розмірів джина, одягненого у вишуканий діловий костюм із зализаною за допомогою лосьйону зачіскою. Він розвалився в такому ж велетенському кріслі, що стояло в кінці стола для перемовин, який тягнувся через увесь кабінет. Джин дивився на мене поглядом сповненим вікової мудрості, але зараз, у ньому більше не було безумства, лише виваженість та самоконтроль.

— Але…, але ж ми тебе вбили? — не вірячи очам, розгублено промовив я і подивився на Алісу. Дівчина відповіла не менш здивованим поглядом, у якому читався страх.

А далі, в залі повисла гнітюча тиша. Джин не зводив із нас очей, але з кожною секундою, нотки розчарування все виразніше проявлялись на його обличчі.

Врешті, він підвівся, запалив сигару, підійшов впритул і випускаючи в обличчя дим, кинув:

— Залиште нас. — Не гаючи ані секунди, конвойні вийшли й коли двері зачинились, джин усміхнувся.

— Що я ціную в програмах, так це їх абсолютну слухняність, ви, люди, обов’язково почали б сперечатись, доводити мені, що небезпечно залишатись із вбивцями наодинці. Що не дивлячись на мою силу, ніхто не застрахований від випадковостей і цим, тільки даремно згаяли мій час. От дивлюсь я на вас і не розумію, як вам вистачило сил вбити брата? — Джин підійшов до мого рюкзака, який лежав на столі й став у ньому порпатись.

— Мотлох, мотлох, — почав він по одному діставати звідти бластери, плазмомети та усілякі ніштячки. А воно все, до речі, у купі тисяч шістсот токенів коштувало. Нарешті, до рук йому потрапив револьвер. А я то думав, куди він зник? Витягнув пістолет із кобури, джин почав уважно його роздивлятись.

— Підробка, але непогана, ще й адаптована під людей. Скажу тобі по секрету, такою штукою, нас і справді, можна знищити, але доведеться випустити не один барабан. Що ж, мушу визнати, мій брат, дійсно, був нікчемою, раз дозволив себе вбити цією пародією на зброю. Може, підкажеш, де ти її взяв?

— Знайшов.

— Ну, ну, — джин змірив мене байдужим поглядом і поклав револьвер на стіл, — заберу до своєї колекції.

— А це, що таке? Невже, — обличчя джина, враз перемінилось. Обережно витягнув із рюкзака фіолетовий кристал, той що намагався продати мені Аксель, він підніс його уверх до світильників і уважно почав роздивлятись. Я не зміг втриматись, аби злорадно не посміхнутись. Усе ж аукціоніст був наказаний за свою жадібність.