Глава 19

З цієї сторони лабораторія межувала з магістраллю. На протилежній,  теж мався паркан, що тягнувся вздовж магістралі, а за ним, ще один лабораторний комплекс, тож у нас не було вибору, окрім як бігти по дорозі. Зустрічні фури нещадно сигналили нам й оминали в останню мить, а ми так і продовжували бігти, не звертаючи на них уваги, в надії якомога скоріш дістатись метрополітену. Інколи, мені зустрічались особливо твердолобі водії, що намагались узяти нас на таран, тоді я починав стріляти в них, тільки не з плазмомету, а бластера. Неконтрольована машина, куди страшніша за впертого йолопа.

У повітрі почулось гудіння і я завалився на проїжджу частину та потягнув дівчину за собою, а вже за секунду, перед нами з’явилась діра, у яку влетіла фура. Лежачи на асфальті, я з тамуванням серця спостерігав, як важкий тягач із причепом, робив у повітрі віртуозний кульбіт, проносячись над нашими головами. Фура зі скрипом металу, що згинається, приземлилась на асфальт та покотилася по ньому, висікаючи безліч іскор, а за нею я побачив, як насувається на нас трійця важких десантних флаєрів. Усе ж кланові зневірилися, що зможуть нас впіймати та зберегти таємницю про донжон, а тому, вирішили помститися й просто прикінчити.

Втім, ми свого теж досягли, вирвались за територію комплексу й хоч після 36 годин, з’явимось, десь неподалік, але головне, що не у їх в’язниці. Та й шукати нас потім ніхто не буде, у кланових з’являться зовсім інші турботи. От тільки втрачати ці 36 годин теж не хотілось, не знаю, чому, але я відчував відповідальність за дівчину. Можливо, синдром д’Артаньяна, а можливо, нас сильно зблизили недавні пригоди та спільний ворог. Принаймні дій ми по одинці й схиблена програма  святкувала перемогу. Це ж скількох гравців він таким чином зміг відправити на той світ? Чи я накручую себе й випадок із Луцієм був, лише збігом обставин?

Яскраве світіння в носовій частині флаєра, змусило мене підвестись і потягнути Алісу за собою, а через секунду ми знову впали на асфальт, дивом не потрапивши під розпечені кулі плазми, пережити атаку яких, міг, лише боєць одягнений у важкий костюм піхоти прориву та й то після цього його можна було здавати на брухт.

Втім, на моєму обличчі з’явилась посмішка, поліція Іграніумної долини, нарешті, вирішила себе проявити й над нашими головами нависло одразу два флаєри, ще чотири полетіли в бік кланових, але ті одразу дали по газах та сховались на території комплексу, куди поліції просто так не зайти, тож їм довелось задовольнитись нами. Після стрілянини в бік фур, мій статус у базах служби безпеки Акрополісу значився, як «злочинець» тож для поліції Іграніумної долини я більше не зелений, а жовтий, що є достатнім приводом для мого затримання.

Побачивши на моєму обличчі радісну посмішку та простягненні для кайданок руки, поліцейські покрутили пальцями біля скронь, відібрали зброю і запхали мене до флаєра, а після декількох хвилин суперечок, Алісі вдалось нав’язатись і пройти за мною слідом.

Люк зачинився і флаєр злетів у повітря. Поліція Іграніумної долини вважалась доволі демократичною, тож нас помістили не в залізну будку, а загальний відсік, де мались спеціальні крісла для затриманих, обладнані фіксаторами. Я поглянув у вікно й замилувався пейзажем. Іграніумна долина, була однією із найгарніших локацій принаймні при погляді з повітря. Технологічні комплекси, що гармонічно перемежовувались із зеленими насадженнями, створювали утопічну картину про екологічне майбутнє. Звісно, мались і сірі плями, на рахунок тих котлованів, що нарили кланові, але якщо за місяць на їх місці не виникали нові будівлі, то клан отримував чималий штраф і повинен був у найкоротші терміни все зрівняти та засіяти деревами, після чого будувати в цьому місці вони більше нічого не могли.

Пригадавши недавню погоню, я мстиво подумав, що непогано було б злити інформацію про донжон. А що? Токенів у мене зовсім не залишилось, а жити, то на щось треба. Подумки потираючи руки, уявив, як баланс ігрового рахунку поповнюється на кругленьку суму із шістьма нулями. Є в мене декілька знайомих, через яких можна було б реалізувати аукціон, але трішки подумавши, наступив на горлянку внутрішньої жаби. Зайва увага, може коштувати мені свободи, причому в реалі. Не вистачало аби крім кланових, мною зацікавилась кіберполіція Торнсмолу. Звісно, й без цього маються нитки, але якщо не створювати шуму, то можливо за них ніхто й не потягне.

Сумно видихнувши, знову поглянув у вікно, — Алісо, метрополітен! — викрикнув я, побачивши вигадливу будівлю із сонячними панелями на даху та каскадом зелених насаджень на стінах на манір висячих садів.

— Виношу попередження, — флегматично промовив один із патрульних, поправляючи сонцезахисні окуляри. — Затриманому забороняється самовільно починати розмову, стаття 17, пункт 2 «Закону про поліцію». За повторне порушення закону на вас буде накладено штраф у 1000 токенів.

— Офіцере, — Аліса потупила в поліцейського обурений погляд, — а чи законно силоміць утримувати законослухняних громадян Акрополісу?

— Громадянко, нагадаю, що особисто вас, ніхто не тримає, а от кримінальний елемент Ікар, — патрульний активував комунікатор, бажаючи зачитати Алісі моє досьє, але одразу перемінився в обличчі, зблід і потягнувся до ґудзиків на комірці, намагаючись тремтячими руками їх розстібнути.

— Так мем, вибачте, сталася помилка. Мем, сер, від усієї поліції Іграніумної долини прошу у вас вибачення. Чим я можу…

— Хутко вниз, — перебила його Аліса.

— Як скажете, мем, — догідливо пролепетав офіцер. Флаєр різко спікірував у низ і щойно двері відчинились, як ми вибігли на вулицю і не слухаючи подальші виправдання та вибачення, побігли до входу в метрополітен.

— Й куди ми тепер? — прошмигнувши в середину, запитала Аліса.

— Давай за мною, — промовив я, прямуючи до зеленої зони. — У тебе гроші залишились?

— Ікаре, а ти часом не альфонс? Я вже витратила на тебе 40000 токенів, а тобі все мало.