Глава 17

Напевно, моє обличчя можна було читати, як відкриту книгу, оскільки Аліса, розвернувшись, вчепилась обома руками в мої плечі й схвильовано запитала, — дурні новини?

— Навіть не знаю, — намагаючись говорити якомога оптимістичніше, відповів я, — Судячи з усього, я відправив листа сам собі. Непевно, якийсь технічний збій?

— Я так і думала, що нічого із цього не вийде, ця клята Гра не відпустить мене, — дівчина знову відсторонилась, узяла м’ячик до рук і почала його підкидати.

— Не кисни, — перехопив металеву кулю, підвівся і простягнув руку Алісі, весело промовив, — вставай, час забиратись звідси. Знайдемо мого друга Ковбоя і через нього спробуємо надіслати листа. Але дівчина, лише глузливо хмикнула, — Валяй, як відчиниш двері, покличеш.

Повернув дівчині кулю, я обережно підійшов до входу і прислухався, за стіною нікого. Пульт управління цілий і навіть мерехтить зеленим, а це означає, що ніякої ключ-карти аби їх відчинити не треба. Натиснув кнопку й нічого, двері залишились зачиненими.

— Алісо? — обернувшись, потупився на дівчину, але вона удала, що не помічає мене. Що ж, помочі від неї чекати не варто, тоді буду діяти радикально. Дістав бластер, але ще раз поглянув на товсті броньовані двері, прибрав його назад. За плазмометом, також не став тягнутись. Тут потрібно щось набагато вагоміше, аби одразу пробити не тільки двері, а і стіну за ними.

Після виконання завдання, я сподівався покинути лабораторію, активував костюм для вінгсьютінгу. Висоти достатньо, аби приземлитись далеко за периметром лабораторії. Звісно, так просто мені піти не дадуть, але тут надія була на дрони та ілюзії, а ще швидкість. Загалом, шанси були непогані. Зараз, я сподівався зробити теж саме, тільки взяти із собою Алісу.

На вигляд, дівчина важить небагато, а з екіпірування в неї, лише звичайна одежа, тож може й вийти. Ні, нам обов’язково все вдасться.

Підійшов до стелажів зі зброєю і взяв ракетний комплекс, на зразок того, яким дівчина приголубила джина. Поставив на землю, відмічаючи його невелику вагу, тож не дивно, що Аліса впоралась із ним, навіть зі своїм апгрейдом. Навів на двері й натиснув кнопку активації. Почувся легкий гул та лайка Аліси, що нарешті, вирішила звернути на мене увагу, а потім по вухах різонуло так, ніби хтось накрив мене металевим дзвоном і щосили вдарив по ньому.

Відкриваючи рота й часто кліпаючи очима я дивився на розгнівану Алісу, яка зараз, нагадувала акваріумну рибку. Нарешті, слух повернувся і я зрозумів, що дівчина відкривала рот не для того, аби мінімізувати наслідки контузії. На мене лився щедрий потік відбірної лайки, серед якої йолоп та кретин, вважай, були шанобливими епітетами.

— Якого дідька? — кривлячись, промовив я, підловив момент, коли дівчина замовкла, аби набрати повітря для продовження тиради.

 — Тому, що ми не в лабораторії! — Зло видихнула вона. — Не знаю, яка назва підходить цьому місцю — баг, виворіт, демо простір, віртуальна аномалія, але можу сказати тільки одне, сюди немає ходу ні гравцям, ні НПС.

Коли я дісталась до лабораторії, там уже було не проштовхнутись від розлюченого натовпу. Та й не дивно, ти стільки шкоди їм наробив, знищив двох ключових НПС і ще з десяток другорядних, тож гравці та охоронці перерили увесь поверх, шукаючи тебе. Але безрезультатно, от тільки маркер на моїй карті показував, що ти тут.

І як же тобі вдалось сюди потрапити?

— Мене переніс він, — дівчина кивком вказала на кулю в руці.

— Ще один ексклюзив по типу ретранслятора правопорядності? Хоча не важливо, відмахнувся я, краще скоріш активуй його й давай вже забиратись звідси.

— А ти, Ікаре, гуморист, — знизав плечима, невесело промовила дівчина. — Якби я могла це зробити, думаєш, стала б стирчати тут? Він перестав бути активним, щойно я потрапила сюди.

— Так не повинно бути, — задумався я, — дай-но погляну.

Знову взяв до рук відполіровану до блиску металеву кулю я уважно поглянув на неї, але нічого, скільки не вдивлявся, жодної інформації не висвітилось, таке відчуття, ніби дивишся на звичайний предмет декору. Викликав дрон та наказав йому просканувати об’єкт. Знову безрезультатно. Або Аліса несе якусь нісенітницю, або це надзвичайно технологічна річ і для її сканування необхідні спеціальні прилади, можливо, один із них відшукається на полицях стелажів?

І тут, перед очима замерехтіло та почало збоїти, ніби дивишся крізь камеру дрона, який намагаються глушити за допомогою РЕБу. Я спочатку злякався та почав у гарячці терти очі, проте перешкоди зникли так само несподівано, як і з’явились, але при цьому куля перестала бути шматком безвісного металу в руках і маркери інформації почали з’являтись один за одним:

Дроїд-помічник, апгрейд — «нова»;

Індикатор небезпеки — зелений;

Системи управління — штучний інтелект, версія «інтендант».

Міцність — 92 %, ступінь пошкодження — незначні.

Системи захисту — енергетичний щит, генератор перешкод, екстремальне маневрування.

Зброя — відсутня.

Рівень заряду — 0 %, підключено резервну систему живлення — рівень заряду 92 %. УВАГА! КРИСТАЛ ВІЛІЗІУМУ ПОТРЕБУЄ НЕГАЙНОЇ ЗАМІНИ!!!

Варто мені було дочитати до кінця, як характеристики зникли, а замість них з’явився новий напис:

Активувати дроїда — так (НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ), НІ!!!

Зазвичай, до інструкцій, я відносився з усією шаною і користувався приладами з оглядкою на них, але тут зовсім інший випадок. Тож не вагаючись натиснув кнопку так. Куля сама вистрибнула в мене із рук, паралельно трансформуючись у повітрі, тож на підлогу, дзявкаючи та виляючи хвостом, немов пропелером, опустився кіберпес, розміром, трішки більшим за шпіца.

— А мені він з’явився у вигляді тхора, — здивовано промовила Аліса. — Я тоді ще так зраділа, дуже обожнюю цих пустунів.