Глава 15

Безшумно рухаючись між стелажів, я обережно підкрадався до місця, де джин продовжував катувати дівчину в марній спробі спровокувати мене. Зойки Аліси доносились усе рідше, здається, дівчина вкінець виснажилась і на біль реагувала з тупою апатією. Усе ж Гра не реал і дозволяє адаптуватися набагато швидше.

Якщо чесно, я не розумів такої завзятості джина. Зрозуміло, що ставка на страждання Аліси не спрацювала. Скільки її не катуй, я себе не видам. І взагалі, я міг уже давно злиняти звідси. Мітки на мені не працюють, а біонічну сколопендру він вилучив, тож знати, де я знаходжусь, більше не може. Хоча дивно, що мітка не працює. Як правило, нєю помічають злісних порушників системи й мало кому з них, потім, вдається самостійно її позбутись, а тут я, звичайний гравець? А ще мені не зрозуміло, чому він продовжує поводитися настільки зухвало? Завдяки стогонам Аліси та імплантам слуху, я можу вести стрільбу, орієнтуючись на звук. При цьому подібні імпланти, доволі базова річ і є майже в кожного гравця. Не вірить, що я здатен відшукати револьвер?

Нарешті, Аліса замовкла й настала абсолютна тиша. Я спочатку було зітхнув із полегшенням, коли вловив ледве чутний дзенькіт металевих кілець, від якого, тіло одразу вкрилось мурахами. Забувши про обережність я кинувся вперед. Ось стелаж, за яким знаходяться джин та Аліса. Джин повернений до мене спиною, до нього метрів десять не більше, про кращу позицію, годі й мріяти.

Палець судомно натискає на спусковий гачок і лунає постріл, що гулом гармати прорізає тишу.

За ним слідує удар і я падаю на підлогу, а на мене зверху навалюється туша, вагою кілограм у п’ятсот принаймні таке в мене склалося відчуття, оскільки я навіть вдихнути не міг. Мої зап’ястя скували сталеві руки джина, тож годі сподіватись скористатись револьвером. Виходить, джин усе ж мене переграв, створив копію, а сам зачаївся, ставши невидимим, навіть для моїх дронів. Тоді де Аліса? Невже він її…

Страх, біль та гнів охопили мене, даруючи сили. Права рука вирвалась, зі здавалось, сталевих лещат і я з усієї сили заїхав руків’ям револьвера по його самовдоволеній пиці. На обличчя бризнула кров, солона, червона та гаряча, змиваючи останні границі між реальністю та віртуалом.

Побачити кров джина, це теж саме, що отримати течію масла, після удару палицею по броні анігілятора. Але вона стала несподіванкою не тільки для мене, джин виглядав не менш розгублений і на додачу, ніяк не міг сфокусувати погляд. Я не став чекати, доки мій супротивник оклигає та знову завдав удар. На цей раз він вийшов змазаний, оскільки джин встиг підставити руку, повноцінного блоку не вийшло, я ковзнув по його ліктю і поцілив у щелепу. Почувся хрускіт і джин втратив останні краплі самовладання, сіпнувшись він зіскочив із мене, хитнувся зі сторони в сторону й кинувся навтьоки. От тільки відпускати його я не збирався. Стріляти в спину безчесно? Цілком, можливо, але не тоді, коли на кону твоє життя.

Підняв руку, в очах потемніло, таке відчуття, ніби револьвер став важчим разів у сто, але я знайшов у собі сили, аби вистрілити, дуло ствола зрадницьки хитнулось і я злякався, що схибив, коли почув моторошний крик, у якому, біль переплелась зі страхом та безумством. Всюдисущий пил встиг сховати джина від моїх очей, тож підвівшись, я так само похитуючись, пішов на крик. Точніше, спробував це зробити, але через декілька кроків впав, ніби хтось із мене витягнув усю силу.

Таке вже зі мною було, коли, рятуючись від вогняного шторму, що охопив квартал Хіміків, я пробіг кілометрів п’ять, рухаючись на межі моїх можливостей. Врятувався, лише завдяки екзокостюму, а точніше його здатності взаємодіяти із вживленими в тіло імплантами й розподіляти навантаження так, аби жодної краплі енергії не витратити марно. Тож виходить і зараз він мені допоміг, на короткий час активував усі резерви, завдяки яким, я зміг вирватись і завдати два нищівних удари. А от на більше, мене не вистачило, і те, що я зміг, після цього, поцілити в джина, взагалі, диво.

От тільки зараз, не час давати слабину, зціпивши зуби підвівся і невпевнено пішов уперед. Без енергії, дрони дезактивувались, а тому, моїм орієнтиром стали краплі крові на підлозі. Метрів через п’ятнадцять її стало набагато більше, а ще з’явились розводи. Виходить, тут я влучив у джина, він впав і далі продовжив повзти?

Аватар програми, створеної для боротьби із багами та стороннім втручанням віднайшовся за сім кроків, джин намагався повзти, але в нього ледве вистачало сил, аби ворушити руками й ногами. Підійшов у притул я наступив йому на ногу і джин судомно почав перебирати кінцівками в марній спробі відповзти. Більше не гаючи часу, навів ствол на потилицю і хотів уже натиснути на гачок, але в цей момент, джин обернувся. Від несподіванки, я зробив крок назад, адже тепер на мене дивилась Аліса, квола, безпомічна та перелякана, губи дівчини розтулились і вона ледве чутно промовила, — допоможи…

Зло скреготнув зубами, знову навів пістолет, і намагаючись не дивитись дівчині в очі, зробив три постріли. Тіло джина вигнулось дугою, судомно здригнулось і почало мінятися.

Спочатку, я побачив Луція, а вслід за ним, образи десятків  людей, більшість була в екзокостюмах і мало, чим відрізнялась від звичайних гравців, а от останній, мав фірмову накидку з капюшоном, що переливалась неоновою райдугою, обличчя його не було видно, лише очі світились червоними рубінами. Стандартний аватар, що використовується членами директорату корпорації БіТекС для презентації глобальних оновлень. Між собою, вони відрізняються, лише кольором та яскравістю очей. Цей образ протримався довше за інших, потім почали з'являтись люди одягнені в одяг різних епох, а далі, взагалі почалась якась бісовщина.

Переді мною постала сарана, закута в кінську збрую, на голові вона мала золотий вінок, а під ним, довге жіноче волосся. Обличчя її було майже людським, от тільки левові ікла дуже потворили його. Сарану змінив золотий тілець, при погляді на якого, мені одразу захотілось вклонитися, далі я побачив мумію із зеленим обличчям та велетенською короною, зробленою зі стебел папірусу, в одній руці вона тримала скіпетр, а в другій ціпок. Під кінець на підлозі залишився невеличкий чорний полоз, що почав гіпнозувати мене холодними жовтими очима, періодично випускаючи роздвоєний язик. Декілька секунд ми не зводили один з одного очей, а потім я зробив крок уперед і розчавив його п’ятою.