Глава 13

Запхані за пояс бластери, самі перекочували до рук, а далі, усе було, як у Грі, чотири постріли й чотири тіла лежать на землі. Добре, хоч непритомні, за допомогою паралізатора вбити не можна, але якби в моїх руках була справжня зброя я б діяв так само. Марта, напевно, зійшла з глузду, якщо дозволила витворяти таке із власною донькою.

Байк летів на шаленій швидкості, а Вероніка, обхопив мене обома руками й заплющивши очі, судомно притискалась, кожного разу, коли я починав виписувати круті віражі. Петляючи вузькими вулицями фавел я влітав у поворот, майже не скидаючи швидкості, а потім миттєво прискорювався, витискаючи педаль газу на максимум. Видихнув, лише тоді, коли квартали, контролюємі бандою Грегіт залишилися далеко позаду. Тут територія Вершників і хлопцям із пірсових фавел сюди ходу немає. Але хто знає, що за клієнта я там приголубив? Може статися, підуть на принцип і переслідуватимуть до самого Торнсмолу, а от далі, їм ходу точно немає, всюдисущі поліцейські дрони швидко всіх впеленають, аби вже завтра відправити до цехів, де ті відпрацьовуватимуть трудову повинність.

Різкий гул сирени змусив мене зупинитись, я так поспішав залишити фавели, що й не помітив, як ми дістались передмістя. Поліцейський дрон навис наді мною, вимагаючи надати документи для перевірки. Синхронізував годинник зі зчитувальною камерою дрона я підтвердив свою особистість та заразом провів верифікацію Вероніки, добре що її документи залишались у базі даних. Тож мені достатньо було тільки сплатити штраф.

Додому дістались без пригод, доки їхали нічним містом, Вероніка трішки відійшла й із захопленням вертіла головою, роздивляючись висотки, на яких за допомогою голограм, відтворювались справжні рекламні шоу, проте варто тільки було зачинитися дверям моєї квартири, як дівчина знову розкисла. Опустившись на ліжко, вона уперла обличчя в долоні й увесь час, доки я заварював каву та нарізав бутерброди, просиділа мовчки. Поставивши перед нею чашку справжньої запашної арабіки та тарілку з бутербродами із сублімованої ковбаси, я присів поряд і приголубив сестру. Дівчина спочатку здригнулась, немов розворушений нерв, а потім уткнулась у моє плече, а по її щоках потекли сльози.

Так ми просиділи з години дві, коли Вероніка, нарешті, промовила, — братику, ти не тримай зла на маму, вона хотіла, як краще. Той чоловік, він один із продюсерів і обіцяв мамі взяти мене до шоу — «Краща молода кров». Розумієш, у мене є мрія, я хочу стати такою ж яскравою зіркою, як Аніліза. Вона дуже крута, братику.

— Але те, чим вона займається, окрім сцени, — промовив я ледве чутно, у мене зараз наче витягнули стрижень.

— За все в нашому житті треба платити, тим паче тим, кому не пощастило народитися в багатій сім’ї. Не зиркай на мене так, братику. Я дуже люблю нашого тата й пам’ятаю, наскільки тяжко він працював, як відмовляв собі у всьому аби ми не мали потреби, а головне, чим пожертвував заради сім’ї. — Тут Вероніка винувато подивилась на мене, — пробач, братику, за те, що забрала в тебе майбутнє!

— Ти не…, — братику, не перебивай, — очі Вероніки знову налились сльозами. — Я повинна стати такою, як Аніліза, аби мати змогу відплатити тобі й аби в моїх дітей було краще майбутнє, ніж у нас: сублімати, синтетичні ліки, життя під землею, я не хочу для них такого. Люди продовжують жити серед фавел, тому що вранці, їх будять сонце й морський бриз, а не дратівливий годинник та телевізор, що відтворює запис із камер. А ще ми не їмо субліматів, контрабанда та море, дають нам усе, а тому діти, що живуть на фавелах не ковтають тоннами пігулки, а батьки не поздоровляють дружин педіатрів із днем народженням.

— Ти перебільшуєш.

— Може, й так, але я все одно не бажаю такого майбутнього своїм дітям.

— Вероніко, які діти у твоєму віці? У тебе все ще попереду й ти всього досягнеш без ескорту.

— Які діти? — обличчя сестри стало похмурим. — У сусідньому борделі є двоє дівчат, одна завагітніла в 15, а інша в 14. У жінок на фавелах один шлях, до матері вже підходити й натякали, що є покупець на першу ніч.

— Тобі не потрібно туди повертатись, залишайся тут.

— І чим тут краще? Ти працюєш шість днів у неділю по дванадцять годин, а все одно живеш під землею та їж сублімати. Багато твоїх знайомих вибились у люди? Можеш нічого не відповідати, я і сама знаю. Так вже у вас тут усе влаштовано, що тільки гниди, що паразитують на колегах, здатні отримати підвищення. Вони часто приходять до нас і розповідають дівчатам, які круті та, як усього добились, а коли нап’ються, вихваляються, що у майбутньому стануть великими директорами й замість фавельських шльондр у кожного буде по ескортниці.

Але такі як Аніліза, вони недосяжні для цих нікчем і заради цього я готова пройти крізь біль, приниження й сором. — Сестра підвелась, стиснула кулачки й завзято промовила. — Як думаєш, братику, якщо я повернусь назад й на колінах попрошу в того дядька вибачення та пообіцяю виконати все, що він забажає  — у мене буде другий шанс?

Зло стиснув зуби, я все ж знайшов у собі сили, ніяк не подати вигляду. Натомість ніжно поцілував сестру в лоба і промовив, — сьогодні вже пізно, лягай люба, завтра все зробимо.

Дочекавшись, доки сестра засне я обійшов ліжко, підняв із полу шолом, натягнув його на голову та натиснув кнопку активації.

ххх

Приміщення лабораторії знову постало перед моїми очима, але тепер тут було настільки людяно, що не проштовхнутись. Хрестоматійні вчені, одягнені в білі халати, здавалось, були усюди: бігали серед стелажів із деталями, слідкували за роботою роботизованих комплексів, та щось виклацували на 3-D проєкторах. 

Роберт зі Штейном також були тут, а ще поряд із ними стояв той самий дроїд, тільки без дротів у черепі й під радісний крик малого, виконував усі його накази.

Хамелеон, поки що дозволяв мені залишатися непомітним, але ні про який снайперський постріл і мови йти не могло. Щойно я поворухнусь, як мене помітять, якщо не вчені, то ті троє бійців на вході, одягнені в легкі костюми піхоти прориву.