Глава 9

Побалував себе на вечерю справжнім м’ясом із додаванням соусу паприка, купленого в тому ж еко маркеті я в піднесеному настрої зайшов до Гри.

Увага! На сервері ведуться технічні роботи, просимо Вас зайти через 01:58:59.

А це дуже дивно? Графік проведення технічних робіт складався на перед і гравці мінімум за місяць знали про їх проведення. Зайшов на форум аби перевірити, чи не не наплутав я щось, а там ... Там  відбувалась справжня вакханалія. Тисячі гнівних коментарів, серед яких, навіть проскочували погрози судовими процесами за зрив ігрових сесій.

Поглянув на час  початку робіт. Виявляється, технічні роботи тривають вже десять годин  Прикинув у голові, дивина та й годі, вони почались майже одразу, як збіг час  моєї заборони в доступі  до Акрополісу. 

Дві години, нічого страшного, можу почекати.

ххх

Сірі квартали зустріли мене напівтемрявою. Тут завжди так похмуро, або сутінки, або ніч. Добре, хоч зорі та місяць видно, інакше взагалі, депресивний квартал вийшов би. Хоча у ніч коли я зустрівся із джином, стояв повний місяць і світла було куди більше, ніж сьогодні.

 Перед очима промайнули логи про списання 5000 токенів за відродження. На заміну я отримав бомж набір для виживання. Базовий ручний комунікатор, кросівки, джинси та куртку з потертими рукавами, а в якості зброї — енергетичний кастет, заряду акумулятора якого, ледве вистачить на п’ять хвилин бою. Втім, на думку штучного інтелекту та адміністрації Гри, цього більш ніж достатньо, аби я відшукав місце своєї загибелі та забрав речі, що були охайно спаковані в енергобокс, котрий проявиться через десять хвилин після мого повернення до Акрополісу.

У Грі майже не було фіксованих точок відродження. Ти з’являвся за декілька кілометрів від місця своєї смерті й мав вибір, відшукати його, аби забрати енергобокс, чи плюнути на речі та якомога швидше вшиватись звідси.

Мій червоний статус в очах поліції Сірих кварталів вказував на те, що залишитися тут не варто, тим паче втрачені речі не коштували нічого, от тільки револьвер, я хотів його повернути.

Активував комунікатор, я почав уважно роздивлятися карту, на якій були схематично зображені вулиці, дома та провулки. Це не робота моїх дронів, на чітку деталізацію годі сподіватись, ще й радіус дії не більше 100 метрів. На щастя, мене вже не раз заносило до Сірих кварталів, а тому, зорієнтувався я доволі швидко. Тепер, головне не потрапити на очі копам.

Біг, весь час обираючи темні провулки та й там тримався понад стінкою, завмираючи кожен раз, коли чув шум двигуна.

На території Сірих Кварталів піших патрулів не було, копи пересувались виключно на бензинових та дизельних автівках, ще й пофарбованих у білий колір із двома синіми смужками, тож до місця моєї смерті я дістався без пригод, а вже там…

— По хорошому віддаси, чи нам у тебе силою забирати?

— Не віддам, це все, що в мене є, жодного токену на рахунку не залишилось.

— А я кажу давай сюди, не змушуй мене тебе бити. Це наша територія, а тому й речі, тут знайдені, теж наші.

— Ні, — відповіла дівчина, на ім’я Аліса, міцно притискаючи енергобокс до себе, а я пережив відчуття дежавю, невже переді мною знову фантом? Це ж та сама дівчина, котру я намагався врятувати. Тоді, може, грець із тим пістолетом і краще звідси забиратись, доки знову не приперся той, «неправильний джин» та не відправив мене на переродження? Хоча чому забиратись? Просто почекаю, доки все не закінчиться, головне, не втручатись. Щоб там із нею не сталось, я звичайний спостерігач.

Позаду двох верзил, що обступили дівчину, з’являється мій бокс, а я продовжую спостерігати з-за рогу, як двоє представників банди «Гарпії заходу» намагаються тиснути на Алісу.

— Ну все, ти сама напросилась, — промовив один із них та показово відвів руку назад, даючи жертві оцінити, наскільки потужним буде його удар. Але завдати його він не встиг, другий верзила поплескав приятеля по плечу та вказав на мій енергобокс, весело промовив, — Марлене, диви, ще один невдаха!

— Грейхандер, хапай бокс, а я зараз по-швидкому розберусь із дівкою, та будем звалювати.

Виходить, усе ж не фантом, тож у мене немає вибору, розставатись із револьвером страх як не хочеться, тим паче віддавати його цим бовдурам, що ледве досягли восьмого абгрейду.

— Гей, Марлене, здається, сюди біжить хазяїн боксу.

— У нього зброя є? — навіть не озираючись, запитав Марлен.

— Ні, лише стартовий кастет на руці.

— Ну то діставай свою енергетичну палицю та приголуб бігуна й не заважай, ця дурепа вчепилась у свій ящик, ніби на такому абгрейді в неї може бути, хоч щось цінне.

Удар, дівчина похитнувшись падає на землю, але при цьому їй якось вдається підгребти бокс під себе.

— Дурепа, краще віддай, тільки ж гірше собі робиш! 

Марлен з усієї сили б’є дівчину під ребра, а далі, моєю увагою заволодіває другий верзила. Грейхандер несеться на мене, відвівши для удару палицю назад, сліпучі джгути енергії, обплітають її, немов ліани дерево й неприємно так потріскують. Як для таких низькорангових бійців — серйозна зброя, особливо на території Сірих кварталів, де екзокостюми є рідкістю. Якщо пропущу удар, то в кращому випадку буде дуже боляче, а в гіршому, проваляюсь непритомним, хвилини три, як мінімум. Цього часу верзилам вистачить, аби покінчити з дівчиною та накивати п’ятами. Де я без дронів їх потім буду шукати? Ні, треба діяти так, аби напевно.

Грейхандер тільки починає подавати руку із палицею вперед, коли моя нога в класичному футбольному підкаті таранить його щиколотку. Чується хрускіт, здивований зойк верзили та тріскіт активованої енергопалиці, що зіштовхнулась з асфальтом. Грейхандер в один стрибок спробував підвестись, але зламана кінцівка підвела його і він знову завалився назад. Ось, у чому мінус гри в ево шоломі принаймні для новачків, логи про пошкодження промайнули перед очима, але хто в них буде вчитуватися посеред бою. Не болить, значить, здоровий.