Глава 8

Втім, вагатись не став. Хто в здоровому глузді відмовиться від місії, яку видають після такої важкої перемоги? Вона просто зобов’язана бути цікавою та прибутковою.

Натиснув на значок квест-стартеру я опинився посеред широкого проспекту, заповненого людьми. На дворі стояла ніч і від яскравих, кислотних вивісок, 3-D голограм та об’ємних проєкцій модельної зовнішності жінок та чоловіків, що наполегливо закликали до торгових та розважальних центрів, мерехтіло в очах.

Я одразу впізнав це місце, один із центральних кварталів Акрополісу — Квізаліум. Тут можна було, як посидіти із друзями та розважитись, так і відшукати доволі унікальні й прибуткові місії. Хоча все ж, сюди люди приходили більше заради розваг, а тому й атмосфера навкруги була відповідна. Тисячі людей, одягнені на будь-який лад, від класичних ділових костюмів та вишуканих вечірніх суконь, до неформальних панк, рок, емо вбраннів, доповнених пірсингом, татуажем та усілякими брязкальцями, що на думку їх власників, мали підкреслювати унікальність стилю.

Люди проходили повз, не звертаючи на мене уваги й то не дивно, адже для них, я не існував. Прев’ю місії дозволяло дивитись очима стороннього спостерігача.

На зустріч вийшла сім’я, що своєю звичайністю, сильно виділялась на фоні інших. Мати, батько й дитина шести років на його плечах, що широко розплющивши очі із захопленням роздивлялась усе навкруги. Ось хлопець помітив вуличного продавця, що тягнув на собі лоток із товарами якістю — усе по 100 токенів.

Заголосив, хлопчина почав вказувати на нього рукою. Батьки переглянулись, мати щось промовила, тато посміхнувся й от вони вже стоять біля продавця, що опустившись на одне коліно, розхвалює свій товар.

Картина змінилась і я вже посеред іншої вулиці, тут усе ще людяно, але вже не так, хлопчина тримає в руках іграшковий планер і щось голосно викрикуючи, бігає із ним. Іноді, захопившись грою, хлопець зіштовхується із перехожими, за що батькам одразу доводиться перепрошувати. Після чого, вони беруть шибеника за руки, от тільки надовго стримати активність сина не можуть, хлопець виривається і все повторюється знову.

Картина змінюється в черговий раз, але тепер, ми опиняємось в одному із районів, що більше нагадує Сірі квартали. Ліхтарі на вулиці ледве жевріють, на вікнах грати, ще й закриті щільними занавісками, крізь які нічого не видно. Родина більше не виглядає безтурботно. Вони поспішають, постійно озираючись назад, мати нервово стискає у руках ключі, а батько раз за разом тисне кнопку виклику на комунікаторі.

— Ги-и-и-и! — почувся регіт і з підворіття вивалились двоє верзил та заступили родині прохід.

— Шановні, а чи не знайдеться у вас декілька вільних токенів? Нам із моїм другом зовсім трішки не вистачає на квиток до філармонії. Ги-и-и-и! — Верзила, знову весело заржав, зробив крок уперед і навис над чоловіком, єхидно шкірячись.

— Так, звісно! — промовив той, активуючи на комунікаторі функцію передачі грошей. — Скільки вам треба?

— Все, — відрізав верзила. — І комунікатор теж, давай свій.

У цей час його приятель нахилився до хлопчика й хотів було вихопити іграшку, але малий встиг зреагувати та заховав її за спину. Не довго думаючи, верзила заїхав малому кулаком у праве око, так що той, випустивши іграшку, відлетів назад. Проте, підібрати її, верзила не встиг, оскільки жінка фурією накинулась на нього та вчепилася в обличчя. А далі, відбулася коротка бійка, після якої, скривавлене подружжя залишилось лежати на дорозі.

— Ну й навіщо? — почувся голос третього, що підійшов зі сторони, звідки йшло подружжя.

— Гекон, — ображено промовив верзила, обличчя якого вкривали подряпини, — а чого він іграшку від мене зажав.

— Я не про це, довбню, вбивати навіщо було?

— Ги-и-и-и,  якось воно само в нас вийшло, — промовив другий. — Тобі, що шкода їх?

— Ні, але поліція?

— Ну, то забираймося.

— Токенів, хоч багато.

— Ги-и-и-и! На сьогодні погуляти вистачить.

Верзили пішли, а я так і залишився дивитися на місце трагедії. Хвилин через п’ять, на вилицю приземлився флаєр із якого вибігли дроїди у формі поліції. Вони швидко оглянули місце злочину, забрали малого та полетіли геть.

В очах потемніло і єдине, що я бачив, так це годинник, стрілки якого рухались по колу вперед, немов той сказився, а потім раз і я стою посеред класу інформатики, де хлопчина, років десяти, з імплантом замість правого ока, корпить над дроїдом, завантажуючи тому в мізки якусь програму.

— Роберте, ну годі, вже, — похитав головою вчитель. — Я розумію, що твої батьки загинули через те, що поліція не встигла вчасно дістатись до місця виклику, але, навіть доктор Штейн змирився із тим, що створення штучного інтелекту дуже складна та затратна річ. Тобі не вдасться оптимізувати процес настільки, що дроїди, замінять звичайних людей та почнуть патрулювати, навіть неблагонадійні квартали Аркрополісу. Можливо, якщо ти будеш добре вчитися, то коли підростеш…

— Вже вдалось, — промовив хлопець, дивлячись на своє творіння із фанатичним блиском у єдиному вцілілому оці. Знову темрява та годинник.

Тепер я стояв посеред трибун стадіону. Вони були вщент забиті людьми, серед яких, знаходилось чимало військових та поліцейських у формі найвищих рангів, адміністрація міста та навіть представники СБА.

На сцені, посеред футбольного поля, стояв молодий чоловік в обличчі якого, я впізнав того самого хлопчину з класу інформатики, тільки старшого років на п’ятнадцять. Він презентував дроїдів, серед яких, знаходилось і яйце, що сьогодні добряче так попило моєї крові.