Глава 6

На вході почулося ледве чутне перегукування, — де він?  Я не бачу.

— З нашого боку теж чисто.

— Обережно, він точно десь тут. П’ятьох наших уже поклав, гнида.

— Довбні, заткнулися, і годі скупчуватись. Розосередилися і йдемо вперед.

— Байстрюк Чупакабри, ти чого тут розкомандувався?! — пролунав обурений окрик й одразу за ним постріл.

— Хтось ще бажає зі мною посперечатись? Ні, тоді гайда вперед і сміливіше, нас більше дюжини, а він усього один, задавимо щура, нікуди не дінеться, потім гуртом до основи. Вірно я кажу, хлопці!

— Так! — донісся злагоджений викрик від входу.

Як діти малі, посміхнувся я про себе і пнув ногою металеву стропу, один кінець якої, був причеплений за гак крана, а інший лежав на землі.

— Он він, гнида, я чую його! — Загоничі, викрикуючи та підбадьорюючи один одного, затупотіли берцями в мій бік, а деякі, піддавшись азарту, навіть почали палати навмання, проте грізний окрик Чупакабри, швидко навів ладу й мої супротивники замовкли та почали неспішно наближатись.

Пробіг вглиб ще метрів сто, вийшов до металевої будки, що здіймалась  вверх, майже до самого даху. Вона мала декілька вікон, тож заглянув у середину, я побачив, що будка слугувала своєрідним офісом для працівників ангара принаймні на першому поверсі було декілька робочих столів обладнаних голокранами, при цьому, позаду кожного з них, стояло по шафі забитій теками із макулатурою. Цифровізація цифровізацією, але паперове дублювання «важливої документації» все одно залишилось.

Як полюбляв казати Вен, — коханкам теж, треба десь працювати. — У підтвердження його слів на одному зі столів знайшлась ваза із шикарним букетом. Тамо ж я помітив набір скетч-маркерів, трішки поміркував і не втримався від відверто хлоп’ячої витівки. Ну то мої супротивники на більше й не заслуговують, якби не їх кількість, взагалі, не став влаштовувати біганину.

Аби намалювати напис «Байстрюк Чупакабри — R.I.P. 22.11.2084» мені знадобилась хвилина. Внизу, під написом, я залишив вазу з двома червоними трояндами та подарунком усередині. Шкода, що не гвоздики, було б більш антуражно, але, гадаю, і так піде. А тепер, треба зібрати моїх загоничів в одному місці. Виставив плазмомет на мінімальну потужність, зробив серію пострілів у вверх. Ти тільки мене не розчаруй, матусин-командир.

Активував систему «хамелеон», пішов назустріч загоничам. Вчиняти перестрілку із ними я поки ними не збирався, треба спочатку дістатись виходу.

Двоє бійців пробігли повз, нічого не помітивши. Шкода, що система працює, тільки якщо я не рухаюсь, інакше б не треба було всіх цих складнощів. Коли  підбіг до виходу, почув як пролунав вибух. Гранату я налаштував так, аби та спрацювала, навіть від невеличкого дотику.

Все ж не втримався Чупакабра, аби не пнути вазу.

Одразу після вибуху в ангарі стало темно. Ця я, потягнув за рубильник, вимкнув світло. Що ж, тепер ми з вами поміняємось ролями.

Повноцінного бою не вийшло, мої супротивники, без приладів нічного бачення, нагадували сліпих кошенят. Та й осколкова граната зробила своє діло, прикінчив одразу п’ятьох, у тому числі Байстрюка Чупакабри, ще троє були сильно поранені, інші отримали легкі пошкодження та подряпини, проте воювати настрою в них більше не було. Змінюючи позицію після кожного пострілу, я мінусував Джокерів, немов то боти нульового абгрейду, а не бійці, що претендували на вступ до клану. Якби мій плазмомет був оснащений пригнічувачем яскравості променя, то навіть із місця не став сходити, розстріляв, наче мішені в тирі.

Лише з останнім довелось трішки повозитися. Невисокий хлопчина із рогатим шоломом на голові, був єдиним, хто допетрав сховатися в середині металевої будки. Але це йому все одно не допомогло. Я не став ризикувати й просто закинув гранату у вікно. Вибух і в радіусі тридцяти метрів більше немає жодної червоної цяточки.

З характерним тріскотом, над головою знову почали вмикатись світлові панелі, наврочив. Слідом почулися викрики команд, але на цей раз вони лунали з обох кінців ангара. З двох десятків випущених мною дронів, вцілів, лише один, той що був зараз при мені. Ще один, я втратив, коли побратими Чупакабри відкрили шквальний вогонь по входу до ангара. Останні вісімнадцять, мінусували бійці, котрі ганялись за моїми проєкціями, тож поява нових загоничів була цілком очікувана, але я сподівався, що в мене трохи більше часу.

Скреготнув зубами, я став напружено думати над тим, що робити далі. Відверте нубство бійців Чупакабри, змусило мене розслабитись і я забув про обережність, не треба було повертатись і добивати їх, адже ангар, тепер, може стати для мене пасткою. Рвонув зі старту, я щодуху побіг до найближчої стіни, в надіях відшукати, якість двері чи ворота. Ну не може бути, аби в такого великого ангара малось, лише два центральних входи й жодного технологічного.

Почулося гудіння лопаті над головою, не зупиняючись, скосив очі наверх. Виходить, у моїх загоничів теж є дрони, тільки застарілі, я б навіть сказав антикваріат. Взагалі, їх екіпірування викликало в мене дисонанс. Відсутність екзокостюмів при наявності флаєрів, гармата, що з легкістю зруйнувала мою снайперську позицію, але при цьому, не мала лазерного прицілу й тому я покинув трубу задовго до того, як у неї поцілили. Непогана стрілецька зброя й от тепер старовинні дрони, пропелери яких шумлять настільки гучно, що більше демаскують, аніж допомагають.

Натиснув на плазмометі кнопку картеч, я на бігу зробив кілька пострілів вверх, особливо не цілячись, та й навіщо, у цих моделей відсутній алгоритм маневрування, тож десятки крихітних розпечених куль, прошили корпус дрона на виліт і той із завиванням полетів у низ. Втім, свою справу він зробив, тепер противник знав, куди саме бігти.

Останній із моїх вцілілих дронів помітив на карті точку, де знаходився ймовірний вихід. Що саме там було: двері, ворота, чи, може, вхід до якоїсь комори, він розібрати не встиг, оскільки змушений був відпрацювати маневр ухиляння, потрапивши під щільний вогонь. Я не хотів ризикувати їм, а тому віддав команду повертатися назад. Усе одно шукати інший шлях часу не було, якщо не встигну першим дістатись до виходу, тут і залишусь, навіть «хамелеон» не врятує, загоничі увесь склад перевернуть до гори дном, а ще, через п’ятнадцять хвилин перебування на одному місці, я почну світитися на всю карту й замість розпливчастого напрямку пошуку, що мав точність заглючившего GPS, загоничі побачать червоний маркер над моєю головою.