— Ешу, важка сьогодні видалась зміна, — промовив Вен, мій колишній шкільний друг, а нині, «сталевий побратим». Це нас так усіх охрестив пан Тоцький, директор сталеварного цеху й за сумісництвом — «старший побратим».
Хоча самі ми цього «побратима» ніколи не бачили, лише чули його ранкові проповіді, котрі він полюбляв промовляти зі своєї заскленої, непрозорої кабінки, обладнаної іонізаційними кондиціонерами з вуглегелевими фільтрами та обставленої всередині так, що ніхто з нас, звичайних трудівників і мріяти про подібне не міг. Та й взагалі, у тій кабінці могли розміститися та жити із шиком щонайменше три повноцінні сім’ї звичайних робітників. От тільки хто ж їх туди пустить?
— Зміна, як зміна, — байдуже знизав я плечима, стягуючи із себе липку, вологу футболку. Міцно стиснув її руками, я залив підлогу рясними потоками поту, після чого повісив футболку на гачок у шафі. Тепер до ранку точно висохне. Температура в цеху була настільки пекельною, що навіть у роздягальні, відокремленій товстими стінами та масивними дверима, речі висихали за декілька годин. Узявши зі спеціальної ніші в шафі пігулку з антиоксидантами я став навпроти камери й показово закинув її до рота, морщачись від смаку. Хоч гидота, але гидота потрібна, інакше без неї в тридцять закінчиш кар’єру з безліччю хронічних хвороб, а такого, компанії не потрібно, це втрата кваліфікованого працівника й зайві виплати. Тож за своєчасним прийняттям пігулок на виробництві слідкує цілий відділ.
— Авжеж звичайна, — зробивши точнісінько таку ж калюжу на землі, посміхнувся Вен і теж підійшов до камери. — Я навіть спітніти не встиг, не робота, а мрія. Одна відрада, сьогодні, день виплати авансу. То які в тебе плани на вечір?
Я натиснув монітор наручного годинника, що слугував мені за телефон, банківську картку, паспорт і ще безліч речей нашого сучасного «цифровізованого світу». Екран неспішно загорівся й у верхньому кутку я побачив сповіщення про зарахування токенів.
Мрійливо облизуючись та ковтаючи слину, відповів, — зайду до еко маркету, хочу на вечерю приготувати тушковану картоплю зі свинячими реберцями.
— Свинячі реберця, — Вен закашлявся, наче вода пішла не в те горло, — тобі, що грошей дівати нікуди? Генні сублімати, то наше все, а якщо додати соусів та спецій, то на смак, виходить, нічим не гірше за твою «еко» і взагалі, залиш подібну їжу для таких, як пан Тоцький.
— Їж свої сублімати, якщо вони тобі так до смаку, я не проти, — не став починати черговий спір. Тим паче якраз звільнилась душова кабіна, тож треба було поспішати, доки ніхто не зайняв.
— Не ображайся, Ешу, розцінив по своєму моє мовчання Вен. Любиш марно витрачати гроші, на здоров’я. То ти знову сьогодні спатимеш в ево шоломі?
— Так, — промовив я, зупиняючись. Усе одно не встиг. Мене обігнав Гет, наш бригадир та ще один колишній однокласник. Взагалі, тепер його слід називати майстер Гетто, але ми настільки звикли до старого ім’я, яке відповідало положенню рядового робітника, що про себе продовжували звати Гет.
— А я до нейроготелю, — піднесено промовив Вен.
— Чув? В одному з них, нещодавно знайшли мертву людину.
— Дурниці, — відмахнувся Вен. — Люди люблять розповідати усілякі страшилки, тим паче нейрокапсула стежить за твоїм здоров’ям куди ретельніше, аніж ескулапи корпораційної клініки, тобі, навіть смерть від тромбу не страшна. Тож не намагайся зламати мені кайф я усю неділю мріяв про те, як зможу повноцінно зануритись у Гру, навіть місію взяв до кварталу Червоних Ліхтарів.
Ну й чого ти так скривився, Ешу, наче випив чайного напою з подвійною порцією лимонної кислоти? Бордель у Грі, нічим не відрізняється від тих, що розташовані у фавелах біля пірса, тільки дівчата там, куди вродливіші, а якщо ти знову почнеш мені казати про своє «еко» та любов до всього натурального, так я тобі на це відповім, що від лялечок у Грі ніякої зарази підчепити не можна на відміну від твоїх фавеловських красунь.
— Вони не мої.
— То чому ти постійно туди бігаєш? — єхидно запитав Вен.
— Пішов ти! — відмахнувся я від свого «сталевого побратима», зло скреготнув зубами, вдягнув на липке тіло чисту сорочку та вийшов із роздягальні.
— Ешу, ти куди? Душ звільнився, можеш йти першим. Ти що, образився? Ешу, пробач! — почулося із-за зачинених дверей, але я і не подумав повертатись. Глибоко дихаючи й намагаючись у такий спосіб заспокоїтись я вийшов із будівлі цеху, пройшовся алеєю з охайно підстриженою газонною травою і підійшов до своєї старої Yamaha, ще однієї вагомої статті в моїх витратах. На бензинові мотоцикли та автівки існує податок та й паливо не усюди продається, ще й коштує чимало, але не можу я їздити, коли замість чесного реву мотору, ти чуєш фальшивий ґвалт із динаміків, причому динаміків навушників, адже за право шуміти на дорозі теж треба платити.
Наче відпустило, а тому я завів мотоцикл, виїхав зі стоянки та попрямував вздовж лісосмуги, котру невдовзі змінили висотні мурашники, що похмуро нависали над дорогою. Єдине, що прикрашало ці сірі багатоповерхівки — рекламні банери, але то вночі, коли за допомогою голограм вони перетворювались на кінотеатри з продажу продукції, здебільшого розрахованої на таких, як пан Тоцький, котрий саме й жив в одній із них, але в пентхаусі на верхньому поверсі. Нижчі поверхи були розраховані на трохи менших птахів, але ніяк не звичайних робітників на зразок мене чи Вена. Для нас, придбати квартиру в такому будинку можливо, тільки якщо років тридцять збирати та й то, при повній відмові від їжі, навіть субліматів.
Над головою навис дрон і по вухах різонула гучна сирена. Шуміти не можна, лише звичайним громадянам, а от поліцейським дронам, точніше їхнім операторам на це начхати. Сирену вмикають, де й коли завгодно. І навіть, якщо при їх появі ти вмикаєш аварійку та починаєш гальмувати, усе одно, не пропустять можливості зайвий раз пройтись по барабанним перетинкам своїм ревуном та прокричати крізь динаміки наказ притиснутись до узбіччя. От і зараз, лівою рукою я тер закладене вухо, а праву підніс до камери дрона, даючи змогу синхронізувати мій годинник із його зчитувальним пристроєм.
#96 в Фантастика
#35 в Бойова фантастика
#188 в Детектив/Трилер
#23 в Бойовик
Відредаговано: 04.04.2024