Глава 18

Я із захопленням та водночас насторогою поглянув на катану. За певних обставин — справжня імбалансна річ. Цікаво, а чи можна за її допомогою відбивати заряди плазмометів, як це роблять світлові мечі? Якщо так, то в мене в руках — дійсно ІМБА. Втім, до віртуозів меча по типу Квай-Гона мені далеко, а тому, прибрав катану назад до кишені, я запозичив в атола плазмомет та бластер. Тепер необхідно відшукати ліфт або сходи. Що там казала Аліса — «сто поверхів вверх».

Ліфту я так і не знайшов натомість поблукав напівтемними коридорами, по обидві сторони яких, знаходились такі самі двері, як і в моїй камері, я врешті відшукав сходи. Зі світлом тут, теж було кепсько. Підвішені до стелі люмінесцентні світильники ледве жевріли та дратівливо блимали, змушуючи постійно мружити очі. Не витримав, я надягнув окуляри та активував фільтр світлочутливості. Очі боліти перестали, але суттєво краще бачити я не став, а тому відправив пару дронів уперед для розвідки, ще одного залишив слідувати позаду себе, аби уберегтись від удару в спину. Щонайменше десять прольотів подолав, так і не зустрівши нікого й лише біля дверей із позначкою

«Вихід до нульового рівня» застигло двоє вартових атолів.

Дрони змогли передавати картинку, залишаючись при цьому непоміченими, а моє вміння бачити проріхи в броні, як виявилось, працює, навіть коли я дивлюсь очима своїх маленьких помічників, тож розібратися з атолами для мене не склало жодних проблем.

Коротка черга із плазмомета і двоє броньованих бійців валяться на підлогу не встигнувши, навіть потягнутись до зброї. Оглянув двері та побачив механічний засув я задоволено посміхнувся, мені пощастило, що дівчина обрала за резиденцію один зі стандартних хмарочосів Тортуги. Вони, у прямому сенсі, були побудовані із брухту, а тому технологічністю тут і не пахло. Ні систем відеоспостереження, ні електронних замків чи датчиків руху, нічого, що могло сповістити охорону про одного в’язня, якому не сидиться у своїй камері.

Підійшов до дверей, я обережно потягнув засув на себе, внутрішньо молячи, аби він не скрипнув. Спробував і в мене нічого не вийшло, тоді вирішив докласти всіх сил, більше не думаючи про обережність, але знову безрезультатно, навіть використання важеля, за який послужив один із плазмометів убитих мною атолів, не дозволив його поворухнути. Довелося діставати катану. Помах і засув розділяється на дві частини.

Потягнув ручку на себе я побачив просторий коридор і точнісінько такі самі двері в кінці. Знову скориставшись своєю універсальною відмичкою я завалився до просторого холу, де на мене одразу витріщили очі два десятки здивованих бійців, що розвалившись у кріслах та скинувши шоломи, мирно попивали енергетики.

Якщо чесно, я був здивований не менше за них, думав у скриптах цих НПС, імітація поведінки відпочинку, взагалі відсутня, а ні, он навіть у деяких атолів нагрудні пластини зняті. Втім, зброя в них була при собі, тож я ледве встиг відстрибнути назад і шкереберть покотився по підлозі, у той час, як над головою із шипінням проносилися розряди плазми. Діставшись сходів, я спустився на один проліт і зачаївся за стіною, а коли почув тупіт чобіт, різко вистрибнув, зустрічаючи чергою розплавленої плазми самих завзятих переслідувачів.

На моє щастя, більшість із них, якраз була тими, хто сидів, скинувши нагрудні пластини й зараз у вузькому просторі сходових маршів, це зіграло з ними злий жарт, дозволяючи зібрати рясні, криваві жнива. Мінус п’ять бійців за раз, пам’ятається, на полігоні, за подібне дають відзнаку «м’ясник»

Декілька незлагоджених пострілів у відповідь, пролетіли повз на безпечній відстані, але я все одно змушений був відстрибнути за ріг стіни, а потім не роздумуючи, кинутись у низ.

Вступати в пряме протистояння я більше не збирався. У друге, атоли так не підставляться, а природний, точніше програмний відбір, уже зробив свою справу. У строю залишились, тільки ті, хто не став нехтувати захистом, он навіть шоломи натягнули. А самотужки я проти п’ятнадцяти професійних бійців не вивезу.

Саме тому, я зараз летів у низ, перестрибуючи одразу по п’ять-шість сходів. Мені треба було вигадати час і коли до рівня, де знаходилась в’язниця, залишався один проліт, я випустив ще четвірку дронів та створив ілюзію, у той час, як сам, впершись руками в один кінець стіни, а ногами в другий, піднявся до стелі та активував хамелеон.

Моїй копії довелось зачекати, доки перші переслідувачі не виваляться із-за рогу й тільки тоді, кинутись навтьоки. І хоч я ризикував, підставляючи її під удар плазмометів,

але залишалась вірогідність того, що втративши зоревий контакт із ціллю, атоли, для перестороги, активують сканери на костюмах. Звісно, демаскувати хамелеон не так уже й легко, але краще зосередити їх увагу на мені.

Коли останній Алісин боєць зник, я порахував до десяти та зістрибнув у низ, привернути увагу переслідувачів не боявся, оскільки гул від гупотіння їх сталевих підошв стояв такий, що хоч із гармати стріляй. Потягнувся рукою до плазмомету, котрий я прикріпив до магнітного затискача на поясі й хотів було вже підвестись, коли помітив тінь, котра нависла наді мною, точніше застелила увесь вільний простір. Підвів очі й нервово ковтнув. Важкий костюм піхоти прориву класу хробак, спеціально розрахований для ведення бою в умовах вузьких коридорів та сходових клітин. Надзвичайно дорогий, оскільки при тому ж класові броні, має куди менші розміри. Своїм плазмометом я, лише фарбу зможу йому пропалити. Не дарма він світиться увесь червоним за виключенням трьох жовтих плям, але в них треба ще поцілити, причому не один раз і то не факт, що взагалі проб’ю.

А от цій бляшанці достатньо одного пострілу й  у мені з’явиться діра розміром у два кулаки. При цьому не важливо, із чого він стрілятиме, важкого бластера, що недбало тримає в руках, чи плечової турелі, дуло якої, дивиться мені прямо у вічі.

— Сер, покладіть зброю та не намагайтеся робити різких рухів. Зараз я надягну на вас магнітні затискачі та відведу назад до камери. — А ці атоли, куди багатослівніші, ніж були в Гомера, ще й чується зверхність у голосі. Розуміє гад, що протиставити  йому мені нічого.