Глава 16

Минулого разу я потрапив до Тортуги, так би мовити, через чорний вхід, доступ до якого, відкривав жетон, але більше його в мене не було, тож знову лізти до лабіринтів звалища було чимось на зразок самогубства. Під кінець шляху нас тоді з Алісою ледве не підсмажили. Думаю, так захисні алгоритми Тортуги попереджали, чим усе завершиться, якщо ми знову спробуємо сюди сунутись, адже з кожним використанням жетона проходити лабіринт ставало все важче.

Орендований флаєр ніс мене до центральних воріт, які перегороджували вхід до Тортуги. Високі й широчезні, так що через них можна було б протягнути круїзний лайнер, масивні металеві створи були вкриті чудернацьким фосфоресціюючим різбленням у центрі якого, можна було прочитати основні постулати Тортуги «Смерть джинам» і «Твоя свобода закінчується там, куди дострілює плазмомет іншого».

Ворота були завжди зачиненими, а гравці проходили через невеличку хвіртку у низу, через що на майдані перед ними завжди було галасно та людно.

Проте, сьогодні, усе було не так, по-перше, доки я летів, мені не зустрівся жодний флаєр, а по-друге, ще здалеку я помітив, що ворота відчинені настіж. І головне, майдан перед ними, він увесь був завалений розбитою технікою: поліцейські бронетранспортери, флаєри, десантні кораблі, навіть згорівші кістяки дроїдів класу Annihilator височили над ними, наче опудало. І весь цей нічний пейзаж, залитий променями фосфоресціюючого світла в поєднанні із місячним сяйвом, створював постапокаліпсичну картину останніх днів людства.

Я що пропустив штурм Тортуги? Якщо так, то судячи з відчинених воріт, він був вдалий. А може, Алісу вже схопили, тоді навіщо джин направив мене сюди? Хоче, аби я виступив у ролі ката?

Внизу напівтемряву розігнали три короткі спалахи. Різко потягнув штурвал, я завалив машину в круте піке, екран флаєра загорівся червоними написами попередження про атаку. Пізно, я вже почав відпрацьовувати маневр ухилення, от тільки збити зі сліду ракети класу земля-повітря в мене не вийшло. Активуй я перед маневром теплові пастки й можливо, був шанс із ними розминутись, от тільки токенів, що в мене залишились після покупки квитка вистачило, лише на оренду звичайної цивільної моделі, у якої із захисту - система раннього попередження та й то працює вона геть кепсько.

За два метри до землі, перевів машину в горизонтальне положення та пустився вперед, лавіруючи поміж кістяків знищенної техніки. Автопілот однієї з ракет не впорався із черговим крутим віражем і ударна хвиля підхопила та різко крутанула мій флаєр, через що інші дві ракети розминулись із ціллю, проте одна з них одразу зустріла на своєму шляху напівзруйнований корпус анігілятора, закінчив почате захисниками Тортуги.

А от остання, узяла мене на приціл і більше ніяк не хотіла відпускати. Які б, немислимі віражі я не виписував, як би ризиковано не маневрував, за мить до зіткнення, оминаючи згорівшу техніку, так що аж іскри летіли в усі сторони, але ракета невпинно скорочувала дистанцію.

Тоді я вирішив піти у ва-банк, перевів двигуни в критичний режим та по прямій рвонув до воріт. Добре, що механічний важіль запобіжника знаходився в кабіні пілота, а її невеличкі розміри дозволяли дотягнутися до нього не встаючи.

Від швидкості, яку вліт набрав флаєр, мене вдавило в сидіння та перехопило подих, а ще в очах почало темніти, от тільки ракета, позбувшись необхідності маневрувати, усе одно продовжила невпинно скорочувати відстань.

І все ж я дістався воріт перший, а наступної миті, флаєр знову струснуло від вибуху, от тільки на цей раз удар не пройшов безслідно. Кабіну одразу затягнуло їдким димом, потужність двигунів почала невпинно падати і флаєр поступово став завалюватися в низ.

Якби в мене було зайвих тисячі дві токенів, я міг би орендувати флаєр класу комфорт, де однією з обов’язкових функцій була наявність системи екстреного катапультування, а так, я навіть не міг зараз відчинити люк, аби вистрибнути з приреченої машини, навпаки цей самий люк зараз було заблоковано в очікуванні жорсткої посадки.

Й ось, нарешті, зустріч із землею. У спробах утримати має тіло в сидінні, ремені безпеки болюче впились у шкіру, залишаючи криваві шрами. Декілька разів по тілу пройшов електричний струм, але кожного разу автоматика вимикала пошкоджену ділянку, ліву ногу затиснуло, проте болю не було, скоріш за все костюм витримав навантаження, а потім від панелі приладів щось відірвалось і прилетіло мені в голову, так що в очах одразу потемніло і я втратив свідомість.

Скільки пробув у відключці не знаю, але перше, що побачив, так це розбите скло кабіни флаєра й тільки тому я не задихнувся. Втім, диму в середині все одно вистачало, так що я зайшовся нестерпним кашлем, а ще відчув, як позаду припікає. Схоже, пожежа шириться флаєром і невдовзі повністю поглине його, тож треба вибиратись. Спробував підвестись, але ліва нога, застрягла, наче вкопана. Побіжний погляд у низ, так і є, стійка штурвалу, вигнувшись дугою, притиснула її до корпусу. Спробував розтиснути руками, але куди там, мій костюм не мав сервоприводів, а тієї сили, що давали імпланти, було явно замало.

Зараз би якусь металеву штукенцію на зразок лома, проти якого, як то кажуть, нема прийому, але звідки йому ж узятись. Тим часом жар ставав усе нестерпнішим, а як я вже не раз перевіряв на власному досвіді, біль від вогню один із найнеприємніших у Грі. Гарячковий погляд по сторонах не дав жодного результату, не рахувати ж невеличкий вогнегасник прихований у ніші разом з аптечкою.

Його  просунути в щілину між штурвалом та корпусом флаєра не вийде, а більше нічого під руками не було, хоча…

Я потягнувся до нанорюкзака та дістав звідти рельсотрон, його масивний ствол виготовлений зі сплаву сталі та титану на перевірку виявився нічим не гіршим за лом. Зі скрипом штурвал пішов у сторону і я зміг покинути машину, яка вже майже вся була охоплена вогнем.

Тільки-но відбіг на безпечну відстань, тримаючи рельсотрон у руках, як флаєр вибухнув, став ще однією жертвою нещодавнього протистояння.