Глава 12

— А воно, куди більше за розміром, ніж я думав, — промовив Квай-Гон, коли ми, нарешті, дістались вершини й зупинились навпроти величної п’ятиметрової арки із чудернацьким різьбленням по краях. Побачити, що знаходиться в середині не було ніякої можливості. Скільки б ми не мружили очі і які б фільтри не використовували на шоломах костюмів, стіна світла так і залишалась непроглядною.

Гомер із жалем поглянув на атолів. З трьох десятків НПС, вціліло, лише дев’ять, думаю аукціоніст не розраховував на такі втрати. Однак, вибору в нього не було, один із бійців підійшов до вікна і спробував пройти в середину. Тріск, схожий на розряд блискавки та запах озону супроводили політ атола в низ.

— Твою ж роги наліво! — зло прогарчав Гомер. — Ікаре, ти ж у нас спеціаліст із подолання таких ось перешкод. Вигадай щось, тільки швидше, часу в нас залишилось обмаль. А я нутром відчуваю, що Ультрак там і він усе ще живий.

Активував зір і все навкруги знову заграло фарбами. Поглянув у бік вікна, але змушений був одразу відвести очі, сліпучій потік нікуди не зник, навпаки, став куди сильнішим і навіть спішна активація окуляр та переведення їх до світлопоглинального режиму нічого не змінила.

— Ікаре, ну-бо, зроби, хоч щось! — Гомер вчепився в моє плече й почав трясти, виглядаючи при цьому вкрай збудженим.

— Не заважай, — відмахнувся я від аукціоніста і став оглядати сходи навколо арки. Начебто ніяких ніш, де могли б знаходитись приховані механізми я не бачу, але краще все ретельно перевірити. Підійшов впритул, я опустився на коліна й почав повзати навколо арки, обмацуючи руками брили в пошуках неочевидних лазівок, паралельно відмічаючи, як Гомер усе більше нервує та втрачає контроль над собою. І це виглядало вкрай дивно, адже мій знайомий завжди відрізнявся врівноваженістю та самоконтролем.

А що як? Несподівано спала на думку ідея. Вкрай ризикована, але…

— Гомере! — обернувся я до аукціоніста, — спробуй пройти крізь бар’єр.

— Ти, зараз, це серйозно? — поглянув він на мене одночасно із недовірою та прихованою надією. — Врахуй, у разі провалу місії, можеш забути про модуль реновації.

— Абсолютно, — я спробував надати своєму голосу максимальної впевненості. — Твій шолом був створений Ультраком, який, зараз, ховається за цим бар’єром. Думаю, шолом реагує на нього й саме тому ти поводишся настільки збуджено.

— Так друже, ти дійсно на себе не схожий, — промовив Квай-Гон. — Ікар має рацію, якщо Ультрак, справді там, то він повинен був залишити шпарину для того, хто користується його шоломом. Якщо ж ні, то ми все одно програли, енергія наших костюмів майже на нулі, а без них, ми навіть не зможемо звідси вибратись.

— І я згоден з Ікаром, — несподівано підтримав мене Турок, при цьому кривлячись так, ніби був змушений кусати нестиглий лимон. Проте від моїх очей не могло приховатись те, як за секунду до цього, Аліса щось прошепотіла йому на вухо.

— Ну раз ви всі за, то пограймо в демократію, — нервово відповів Гомер, підійшов до вікна, декілька секунд постояв, ніби збираючись із духом, а потім зробив крок у перед, торкаючись світла.

На цей раз не було ні розряду блискавки, ні запаху озону, аукціоніст просто пройшов крізь бар’єр, наче того не існувало. Декілька хвилин ми стояли мовчки, переглядаючись між собою і не знаючи, що думати, адже із Гомером не було ніякого зв’язку, а потім світло в арці щезло й ми почули Голос аукціоніста, — хутчіше в середину.

Ледве останній атол пройшов, як Гомер приклав руку до стіни й бар’єр знову відновився. Ми опинились у невеликому коридорі, де стіни, стеля і підлога все було зроблено із напівпрозорих кристалів, у середині яких, можна було роздивитись розгалужені потоки яскраво-білої енергії, що перетинаючись між собою та створюючи розряди в цих місцях, линули до арки. При цьому світло було м’яким та теплим, завдяки чому воно зовсім не сліпило очі.

Увесь час, що знадобився нам, аби пройти в середину, Гомер поводився вкрай збуджено й ледве не підстрибував на місці, постійно повторюючи.

— Він тут, за мною, Ультрак живий, живий хутчіше! — І більше не бажаючи чекати, Гомер кинувся вперед по коридору. Довелось і нам поспішити, аби ненароком не загубити один одного. Коридор постійно петляв, вів то вверх, то вниз, інколи закручуючись по спіралі, а інколи, різко зникаючи та перетворюючись на обрив, через що нам доводилось стрибати, ковзати та повзти вверх. На щастя, жодного розгалуження на шляху нам так і не зустрілось, тож можна було не боятись загубити аукціоніста, котрий нісся вперед так, наче за ним гналися чорти.

— Народ, здається, ми більше не втрачаємо енергію, — здивовано промовив Квай-Гон.

— Схоже на те, — погодилась із ним Аліса. — Хоча жалюгідні десять відсотків, це зовсім не той запас, який хотілося б мати в разі чого.

— Ти збираєшся з кимось там воювати?

— Хто зна, — дівчина знизала плечима, — а що, як замість Ультрака, нас зустріне один із Братів.

— Шкода, що вам не вдалось прикінчити і другого.

— Мені теж, — щиро відповіла дівчина.

Тим часом коридор вивів нас до зали, у якій не було нічого, окрім чималих розмірів постаменту в центрі, над яким літав кокон, зітканий із тієї ж енергії, що й завіса арки. Гомер уже був тут і немов зачарований, тягнув до нього свої руки. Мить і кімнату залило сліпучим світлом, від якого не змогли врятувати ні активовані фільтри, ні вчасно заплющені очі, а потім ми побачили його.

— Ножиці затуплює камінь, камінь накриває папір, папір ріжуть ножиці, — зістрибуючи на підлогу, промовило створіння, що нагадувало худорлявого дроїда-дідугана з бородою із металевої стружки та палицею-посохом у руці. Його сталевий корпус був вкритий налітом іржі, при цьому в деяких місцях, навіть проглядались наскрізні отвори.

Вдарив посохом об підлогу, дроїд спробував сфокусувати зір, але його темно-сині очі продовжили із шаленою швидкістю бігати по залі, а на обличчі застигла дурникувата посмішка.