Глава 8

Ледве за батьковим знайомим зачинилися двері, як я кинувся до шафи з холодильником, нашвидкуруч перехопив кілька банок консервів, запив усе подвійною порцією кави, повернувся до ліжка та натягнув шолом. Звісно, довіряти цьому Косу в мене немає ніяких підстав, але поліцейський має рацію, податися мені, справді, нікуди. І про що я тільки думав, коли збирався пересидіти в Мілани, тільки б дівчину підставив. То ж доведеться ризикнути та прийняти його допомогу без будь-яких додаткових але. Єдине, що зробив, так це зачинив двері та підпер ручку стільцем. На фавелах, усе ще використовуються звичайні замки, а далі шолом, райдуга й ось я знову стою посеред ангару.

— Ну, нарешті, — почув я схвильований голос Аліси, — Ікаре, у тебе все гаразд? Ти так різко зник, але, як я розумію, ви з ним про все домовились.

— Домовились? — я здивовано подивився на дівчину.

— Ну це так мені сказав Гомер, — трішки знітившись, відповіла Аліса. — Коли ти зник, він зовсім не виглядав розчарованим. Навпаки, одразу почав віддавати накази своїм людям і попросив тебе дочекатись і сповістити, щойно ти повернешся. Он навіть рацію для зв’язку залишив.

— Ну раз сказав, що погодився, значить, так воно і є, — махнув рукою,  промовив я, — давай, викликай цього пройдисвіта.

ххх

Через годину ми вже летіли на схід, туди, де за мапою знаходилась межа Акрополісу. Унизу, наскільки сягало око, тягнулася мертва пустеля. Але вона не увесь час була такою. Спочатку піщані бархани перемежовувались з оазисами, посеред яких були побудовані казино та розважальні парки, далі, оазиси зникли, залишились, лише міста-примари, наполовину засипані піском, а ще через деякий час, зникли й вони, тепер, зрідка, нам зустрічались невеличкі бедуїнські поселення в три-чотири намети, не більше, але головною їх рисою було те, що навкруги валялось безліч деталей дроїдів, через що, здавалось, ніби ми натрапили до пустельної майстерні.

Флаєр, який ніс наш загін, був збільшеною копією поцупленого мною в мисливців Буревісника. На борту, окрім нас з Алісою, Гомера, Квай-Гона та Турока, було ще три десятки мовчазних бійців. Я, навіть спробував одного з них розговорити, але спромігся, отримати у відповідь, лише «Так» або «Ні», а ще поблажливий погляд Гомера на пару з єхидною посмішкою Квай-Гона.

Точно секта, подумав я, коли Гомер, врешті, вирішив пояснити.

— Атоли — загін повністю згенерованих на Тортузі НПС. Для економії ресурсів ми вирішили не додавати їм опцію голосового спілкування. Лише три десятки базових команд та сигналів.

— Ти хочеш сказати, що ви змогли створити ботів в обхід дозвільного відділу Тетраедра?

— Так, — не без гордості відповів Гомер. — Більшість гравців, навіть і гадки не має, що таке Тортуга, вони думають це місце збіговиська багряних, багоюзерів, читерів та маргіналів, але насправді, Тортуга — місце можливостей та свободи, — пафосно закінчив аукціоніст, але скривився, наче надкусив лимону, варто мені було задати цілком логічне питання.

— Гомере, виходить, ти не довіряєш своїм бійцям, раз узяв із собою ботів

— Ікаре, я тобі про високі матерії, а ти…, — аукціоніст махнув рукою. — Ти ж розумієш, наскільки важлива наша місія, не ображайся, але скоріш за все, ваш Булі не пережив тієї битви, тож Ультрак, єдиний, хто, тепер, може нам допомогти.

— Слова Гомера, біллю віддались у моєму серці. Чомусь я був переконаний, що Булі вдалося звідти втекти. Але якщо в нього вийшло, тоді чому він досі не відшукав ні мене, ні Алісу? А ще, несподівано, проснулася моя совість, котра почала нашіптувати, що я просто взяв та кинув друга напризволяще.

Перевів погляд на Алісу, переживаючи за те, як дівчина відреагує на слова Гомера. Наскільки я помітив, Аліса прикипіла до песика, куди сильніше, проте слова Гомера не справили на неї ніякого враження, хоча, якщо пригадати, на що він її прирікав. Адже знищення Акрополісу, ставало вироком для неї й треба мати неабияку мужність, аби прийняти це та продовжити нам допомагати.

Втім, в успіх нашої місії я не вірив. Ну припустимо, мені якось вдасться відчинити двері до тієї локації, ми проникнемо в середину, відшукаємо того Ультрака й він, навіть залишиться живий, але що далі? Брати встигли повністю прибрати до рук управління Акрополісом, на їх боці армія, поліція, СБА та сама система. На фоні цього ми, лише купка маргіналів, чий бунт більше дратує, ніж несе якусь серйозну загрозу. Саме тому, мої цілі залишаються незмінними — відшукати сестру й попередити її про пастку.

Я поглянув на модуль реновації, який, ніби морква для віслюка, висів на шиї Гомера. Даремна маніпуляція, оскільки й без зайвих нагадувань я розумів, що з тією винагородою, яку дають за голову Ікара, в мене немає іншого виходу.

— Готуймося, ми вже майже біля кордону! — почув я слова Гомера, а вже наступної миті флаєр здригнувся від удару. Одночасно із цим увімкнулась сирена та почали блимати червоні лампочки, а в кінці відсіку під гул сервоприводів, став повільно відчинятися десантний люк.

Флаєр ще раз здригнувся, але вже набагато сильніше й салон почав затягувати їдкий дим.

— Всі на вихід! — прокричав Гомер.

— Атоли, як один підвелись і ледве не строєм побігли в напрямку десантного люка. Усі вони були вдягнені в середній костюм піхоти прориву, класу інтервент. До речі, одні з найкращих костюмів, які тільки зустрічаються в Грі. Мобільні, добре захищені й мають модулі реактивної тяги на чоботах та долонях, звісно, літати за їх допомогою не вийде, але для того, аби пригальмувати вільне падіння під час десантування, саме те.

Алісі, теж дістався подібний костюм, у Гомера ж була його модернізована версія, яка дозволяла ефективно маневрувати в польоті, а от костюм Квай-Гона, як і мій, міг трансформуватися в подобу костюма для вінсьютінгу. Останнім флаєр покинув Турок, він навісив на себе одразу два рюкзаки, в одному з яких містився парашут і каменем полетів у низ.

Залишивши черево флаєра, я врешті зміг побачити, кому ми повинні бути вдячними за такі теплі вітання і на щастя, це не були сміттярі, чи якісь інші перехоплювачі. Перед нами простягалося поселення бедуїнів, яке на тлі бачених нами раніше, виглядало справжнім мегаполісом. Дві сотні наметів, між якими були облаштовані позиції для зенітних турелей. І зараз, вони активно поливали нас вогнем, точніше в наш бік було націлено, лише п’ять турелей, усі інші сконцентрувалися на флаєрі, пілот якого більше не намагався маневрувати, а немов Гастелло, направив свою машину в самий центр ворогів, точніше, ворожої батареї.