Глава 4

Внизу розгорталося справжнє пекло, а я, затамувавши погляд, слідкував за радаром, чи не з’явиться в нас хтось на хвості й коли вже готовий був розслабитись та з полегшенням видихнути на моніторі відобразилось п’ять червоних цяточок при цьому дві з них доволі швидко наближалась. Декілька секунд на збір даних і комп’ютер послужливо вивів на екран інформацію про переслідувачів. Три важких десантних флаєри типу буревісник і два перехоплювачі класу сміттяр. Назва не бойова, от тільки що з того, коли характеристики винищувачів, робили їх однією з найкращих машин для ведення повітряного бою, просто гравець, котрий розробив цей флаєр страх як ненавидів пафосні назви. Перевів системи активного та пасивного захисту в автоматичний режим, я пересів у крісло другого пілота.

— У нас проблеми? — з тривогою запитала Аліса. Напевно, моє обличчя зараз можна було читати, як відкриту книгу.

— Так, але ми з ними впораємось, ти, головне, не скидай швидкість і не намагайся перехопити керування, коли автопілот буде відпрацьовувати маневри ухилення.

— А я думала ти їх усіх знищив. Ой йой!… — Аліса мимоволі зойкнула, коли флаєр, різко зірвався в круте піке. Почувся свист відстрілюємих теплових пасток, а вже наступної миті машину нещадно здригнуло від вибуху, знову різкий маневр і ще один вибух. Я вивів параметри флаєра на екран. Тяга двигуна 100000 кгс, швидкість 2200 км/год. Дуже непогано, якщо порівнювати із більшістю флаєрів, але явно недостатньо, аби відірватися від сміттярів.

— Алісо, можеш збільшити тягу двигуна?

— Зараз, і дівчина обома руками навалилася на важіль потужності. — От бісова машина, — вилаялась вона, — напевно, це її максимум.

— Спробуймо разом, — я обхопив долоні дівчини, мимоволі відмітивши, наскільки ніжна в неї шкіра й щосили надавив на важіль, але нічого, виходить і справді, автоматика не дає. Добре, тоді спробуємо зайти з іншого боку. Натиснув кнопку аварійного відчинення дверей вантажного відсіку я деактивував усі системи кріплення. Поглянув на екран. Потужність та швидкість зросли на 10 відсотків, але цього все ще мало. Перейшов до систем живлення. Сучасні флаєри, на відміну від літаків минулого, більше не використовують реактивне пальне. У реалі, зараз там застосовуються портативні атомні двигуни, а тут, перетворювачі енергії, які живляться за допомогою кристалів. От тільки для їх охолодження, треба багато рідини. При цьому, великі десантні флаєри, до яких відносився і наш апарат, обладнувались одразу двома перетворювачами, перший для живлення двигуна, а от другий для плазмометів, які в нашому випадку, були, лише тягарем, оскільки проєктувались  для знищення важкоброньованих наземних цілей, а не ведення повітряного бою. Деактивував перетворювач, я натиснув кнопку аварійного скидання охолоджуючої рідини. Знову на екрані відобразився приріст, але на якісь жалюгідні 3 відсотки, а скидати більше нічого, окрім, хіба що нас з Алісою, тож треба будь-що дістатись моторного відсіку, аби вручну деактивувати системи захисту двигуна.

— Алісо, намагайся вести флаєр якомога рівніше.

— Рівніше? — клацнувши зубами, перепитала дівчина. Флаєр якраз зірвався в чергове піке. — Та від мене, взагалі, нічого не залежить, — і тут вона повністю має рацію, просто я нервую, а тому й туплю.

Коли машина знову вирівнялась я, користуючись моментом, відстібнув паски безпеки й кинувся до виходу, але не встиг дійти до дверей, як підлога помінялась місцями зі стелею й, так декілька разів підряд. Стиснув зуби від болю я активував магнітні наліпки, які начепив перед тим, як піти. Вони мались біля крісла кожного пілота, спеціально на такий випадок.

Можна було їх активувати раніше, але я сподівався, що встигну дістатись моторного відсіку до того, як почнеться чергова "джигі-дрига". Річ у тому, що наліпки дуже сильно сковували рухи, а часу в нас і так обмаль. Протиракетний захист у буревісників на висоті, але сміттярі скоро підійдуть настільки близько, що зможуть вести прицільний вогонь із плазмометів і тут, нас можуть врятувати тільки досвід та навички пілота, яких в Аліси, на жаль, немає.

Рухаючись уперед, немов павук під фокусом сповільненої зйомки, я врешті дістався моторного відсіку, але в середині, на мене чекав неприємний сюрприз. Виявляється, намагаючись позбутися баласту, я деактивував усі зачепи на кораблі, включаючи магнітну дошку для зберігання ключів і зараз, вони в хаотичному порядку літали по відсіку, залишаючи після зіткнення нові болючі шишаки на моєму багатостраждальному тілі, але найнеприємнішим було те, що один із них, пробивши монітор управління двигуном, так і залишився стирчати в ньому.

Я із сумом та жалем подивився на металевий корпус двигуна, на якому мався червоний важіль із пломбою та застереження написане великими літерами «НЕ НАТИСКАТИ». У думках я вже рахував, скільки зможу виручити за флаєр, гадаю, півмільйона токенів не менше, а тут така підстава.

Флаєр здригнувся, ніби від удару, а з динаміків розташованих у відсіку, почувся панічний голос Аліси, — Ікаре, щоб ти не задумав, роби швидше, наступне влучання нас точно знищить!

Як мені було не шкода токенів, але палаючий кусок заліза не коштував нічого, а особливо того часу, що я витрачу на повернення, тож відкинувши всі вагання, я усім тілом повис на важелі.

Мить і двигун заревів, немов поранений лев, а мене з усієї сили приклало о металеву стіну, не допомогли, навіть магнітні зачепи. Відсік враз заволокло димом, активований мною рознос двигуна, дозволяв вивільнити небачену силу, але натомість ставав квитком в один кінець, тепер ми навіть не зможемо посадити флаєр.

— Ікаре, у тебе вийшло, вийшло! Ми відірвались! — крізь рев я все ж зміг почути, радісний визг Аліси. — Отже, куди летимо?

А запитання-то гарне. Не дивлячись на мої сподівання, джин усе ж не забув про мене, тож тепер я навіть не знаю, чи існує десь в Акрополісі безпечне місце, але в одному можу бути впевнений на всі сто відсотків, до апартаментів точно не можна, як і до будь-якого із центральних кварталів міста. Та й на околицях краще уникати районів, де поліція та СБА мають силу. Тож вибір у мене не великий: Нетрі Вілсона, Каньйон Знедолених, Мурашник та Центральне Сміттєзвалище, яке поміж гравців має зовсім іншу назву — Тортуга. При цьому вона себе повністю виправдовує. Якщо на територію Мурашника, Нетрів Вілсона та Каньйону Знедолених поліція постійно заходить із карними рейдами та поводить себе там доволі сміливо, то Тортуга, лише одного разу зазнала нападу, при цьому поліцію супроводжувала армія і все одно в них нічого путнього не вийшло, тож Тортуга так і залишилась острівцем свободи посеред тоталітаризму кам’яних джунглів. А головне, там дуже недолюблюють мисливців за головами й то не дивно, оскільки левова частина місцевих гравців має багряний статус. Отже, вирішено, тримаємо курс на Тортугу.