Глава 1

— Привіт братику. Акрополіс просто супер, тепер я розумію, чому ти кожної ночі пропадав у Грі.

Саме цю фразу я повторював раз за разом про себе, доки летів на байку по ранковому Торнсмолу. «Party school», як би це дивно не звучало, але один із найкращих закладів із підготовки селебритіс, знаходився саме в моєму рідному місті.

Я пам’ятаю, як Аліса назвала наш округ дірою й у чомусь вона мала рацію. У порівнянні з її округом та ще десятком, які переважно знаходяться в старій Європі, наш виглядає доволі відсталим, усього сто мільйонів жителів, але в Торнсмолі, живе ледве не половина з них, що робить його одним із найбільших міст у світі.

Зупинивши байк на стоянці для відвідувачів, я буквально влетів до КПП. Але тут, шлях мені перегородив здоровезний охоронець, який зараз поблажливо дивився на мене зверху вниз, при цьому показово прибравши руки із шокера, що висів у нього на поясі.

— Куди? — не запитав, а проревів, наче ведмідь.

— Туди! — відповів я на автоматі, міркуючи над тим, як спробую все пояснити сестрі.

— Гей, Тагу, — здоровань звернувся до свого напарника, який із байдужим виглядом сидів навпроти моніторів і одним оком дивився в них, а другим, заглядав до друкованої брошурки сканвордів. — Ти чув його? І після таких от кадрів, у цивільних, ще вистачає совісті навішувати на охоронців ярлики недолугих громадян.

— Ти що тут забув, хлопче?

— Вероніку.

— Змістовна розмова. — охоронець подивився на мене, наче на юродивого. — Хлопче, йди собі краще звідси, — і не чекаючи, доки на мене подіють його слова, спробував схопити за грудки. Я зреагував блискавично, відстрибнув на рефлексах і хотів було кинутись в атаку, коли на мене, наче найшло просвітління. Вероніка більше не житель фавел, вона повноцінна громадянка Торнсмолу, а тут, як і у всьому цивілізовано світі, твоє ім’я залежить від положення в ньому.

Для звичайного учня школи, нехай і елітної, 4 букви в імені це максимум, а тому я на одному подиху випалив.

— Ніка 1239075, повноправна громадянка Торнсмолу, чотирнадцять років, відучора зарахована на підготовчі курси!

— Виходить, усе ж не юродивий, — охоронець розчаровано скривився. — І чого тобі від неї треба?

— Покличте, я її брат.

— І що з того, що брат? У статуті про навчання, який, до речі, підписується при укладанні договору, чітко написано, що під час підготовчих курсів забороняються будь-які контакти із зовнішнім світом.

— Але мені потрібно їй розказати про одну важливу річ.

— Я ж сказав, будь-які контакти заборонені.

— Тоді покличте директора.

— Директора, — здоровань розсміявся, — якого тобі ще директора? Де ти, а де він. Ти взагалі себе в дзеркало бачив? Сестра кажеш, знаєш скільки тут навчання коштує? Таким волоцюгам, як ти, за все життя стільки токенів не заробити, ану пішов звідси недоумку!

Від подібного нахабства мене, наче перемкнуло. Рвонув уперед, я схопив шокер охоронця, що висів у того на поясі, притиснув до його тіла й активував розряд. Мій супротивник впав, наче підкошений, а я, в цей момент, уже перестрибував стійку, що відділяла коридор КПП від поста охорони. Флегматичний напарник здорованя, на перевірку, виявився доволі спритним. Встиг натиснути тривожну кнопку, вскочити зі стільця та навіть дістати електрошокер, але це йому не допомогло. Мені під руку підвернувся масивний стілець, скоріш за все на ньому сидів здоровань. Ухопив його, я з усієї сили жбурнув стілець в охоронця. Той явно цього не чекав. Рефлекторно спробував прикритись руками й зойкнув від болю, коли в нього це вийшло. Від удару, шокер випав на підлогу, а сам охоронець, кривлячись від болю, почав терти забиту руку, але наркоз у вигляді електричного струменю від підібраного мною шокера подіяв раніше. Тепер більше ніхто не стояв мені на заваді. Тримаючи в руках шокер охоронця я перетнув КПП та побіг у напрямку невеличких триповерхових будинків прикрашених голограмами в дусі стріт-арту.

З презентації я знав, що це гуртожитки. Кожен учень «Party school» жив в окремій кімнаті, яка за площею була у двічі більше моєї. Саме там я збирався шукати Вероніку й от, коли до гуртожитків було менш як п'ятдесят метрів, моя права нога віднялась. Я сторчголов прокотився по землі, паралельно відмічаючи два поліцейські дрони, що застигли в повітрі. Паралізатор, із відчаєм подумав я, розуміючи, що ближче мене вже точно не підпустять, а тому закричав, — Вероніка, Гра це пастка! Не можна заходити до неї під час оновлення, інакше загинеш!

Але відповіддю мені була тиша, навіть не одного роззяви не з’явилось у вікні. Тоді я спробував повзти, але наступні два дротики паралізували мені руки.

— Вероніка! Не заходь до Гри, джини втратили глузд, вони хочуть вбити всіх людей! Гра це смерть, — мене почало хилити в сон, напевно, дрони переборщили із паралізаторами, але я з останніх сил намагався триматися та продовжував викрикувати застереження для сестри. Здається, щось кричав про вбивство мною одного з братів, кібернетичний розум, Булі, наші пригоди з Алісою, але все було, наче в тумані, а потім я взагалі вирубився.

Прокинувся у відділку. Я сидів за металевим столом, до якого був прикутий магнітними наручниками. Камера для допитів була в точності такою, як її зображали у фільмах, невеличка кімната три на два метри із темними стінами та двома дронами охоронцями над головою, а ще безліч апаратури, яка фотографувала, знімала, сканувала, зчитувала пульс та записувала безліч показників.