51. Рита

Загалом дуже вигідно бути на святкуванні, коли відверто уникаєш свою фіктивну половинку. Особливо коли ця половинка хоче бути поруч не лише з тобою. Між людьми нормально поговорити не виходить, а щоб вийти, то одразу знаходиться купа причин залишитися.

У цьому плані Ромі не щастило одразу на двох фронтах: я морозилася, а Міла постійно була на телефоні — схоже, на роботі щось серйозне. Та ще й Богдан виглядав якимось вʼялим. Сьогодні їй точно було не до веселощів.

Я саме вийшла з туалету, як знову заграла повільна мелодія, і одна нахабна рука потягнула мене на танцпол.

— Ти змінила парфуми? — почувся його голос біля самого вуха, і по тілу одразу пробігли мурашки.

— Не подобається? — запитала я, просто щоб не мовчати.

— Попередні тобі підходили більше.

Ой… здається, десь воскрес динозавр і одразу скрнав після такого зізнання.

— Ми просто поспішали, і Єгор вирішив прискорити процес — пшикнув і Лілю, і мене її парфумами.

Настала дивна пауза. Я не розуміла, що відчуваю більше — бажання насолодитися тим, що він так близько, що можна вдихнути його запах і відчути його дихання, чи роздратування від усього цього.

— Рито, що відбувається? — запитав він, вириваючи мене з думок.

— Ми танцюємо.

— Ти розумієш, про що я, — сказав серйозніше, а я підняла погляд у його неймовірно сині очі.

— Я просто втомилася.

— Від мене? — тихіше запитав він.

У цю мить пісня закінчилася, але хлопець не відпускав, чекаючи відповіді.

— Здається, у Міли щось сталося. Їй, мабуть, не завадить твоя допомога, — сказала я і, не чекаючи реакції, пішла до свого місця.

Дістала телефон із сумочки і побачила три пропущені від Оксани. Я одразу занепокоїлася, бо вона зазвичай так не телефонує, і швидко вийшла в коридор.

— Що сталося? — запитала я одразу, як передзвонила.

— Нічого собі… — вона на секунду зависла, роздивляючись мене. — А що за подія?

— Оксано, я вже подумала, що щось сталося, — не витримала я.

— Хотіла обговорити день народження мами.

— До якого ще три з половиною місяці? — обурилася я.

— Не хочу потім стрибати в останній вагон.

Я закотила очі. Їй, мабуть, справді не було чим зайнятися.

І раптом на мої плечі ліг піджак, а Рома різко обійняв мене ззаду, потрапивши в кадр.

— Ти її там не ображаєш? — одразу звернулася Оксана до нього.

— А ти справді хвилюєшся? — з усмішкою відповів він.

Я швидко завершила цей “цирк”, скинула виклик, прибрала його руки і повернулася до нього обличчям.

— Щось ти швидко…

— Вони вже збираються. У Богдана температура.

Мені стало соромно і водночас шкода малого, тому я просто опустила очі і зібралася піти.

— Рито… — він зупинив мене, вхопивши за руку. — З нас Влад очей не зводить.

Я не одразу зрозуміла, а вже наступної миті він мене поцілував.

Ніжно. І водночас зовсім не стримано. Я відсторонилася першою і відчула, як по щоці скотилася сльоза.

Рома дивився на мене з повним нерозумінням, і вже хотів щось сказати, але в цей момент до нас вийшли Влад, Міла та діти, які вже одягнені у верхній одя.

Ми почали прощатися. Рома пішов проводити їх до машини, а Міла трохи затрималася біля мене.

— Не знаю, чи ми завтра побачимося, — сказала вона, кинувши погляд на сина. — Просто хочу, щоб ти берегла Рому. І не розбила серце.

І тут я не витримала.

— Мабуть, ніхто вже не зможе розбити його сильніше за тебе.

Її погляд треба було бачити.

— Ти не знала? — тихо сказала я. — Що Рома все життя кохає тебе?