49. Рита

Він дивився на мене так, ніби зовсім не розумів, що відбувається, але в якийсь момент мені стало байдуже, чи хвилюється він, чи я його розчарувала, бо врешті-решт я жива людина, а не лялька з вбудованим механізмом, і в мене теж бувають падіння та поганий настрій, який не виходить вимкнути за чиїмось бажанням.

— Ти ж замерзла вся, — знову сказав Рома, вже трохи різкіше, ніж раніше. — Бігом в автівку.

Він відкрив дверцята і допоміг мені сісти, і його руки були такими теплими, що якусь дуже коротку мить не хотілося, щоб він відпускав мої руки. Рома швидко обійшов машину, сів за кермо з явним роздратуванням і, здається, одразу ж викрутив обігрів на максимум.

— Рито, що з тобою?

— Я погано виконую свою роль? — не втрималася я.

— Та до чого тут це?

Я відвернулася до вікна, роблячи вигляд, що там є щось надцікаве, хоча насправді просто не хотіла дивитися на нього, бо варто було тільки зустрітися з його поглядом, і весь мій спокій розвіявся б за одну мить, ніби його й не було.

— Ні до чого, — тихіше відповіла я. — Просто… не звертай уваги. — Рома важко видихнув.

— Рито, я не сліпий, з тобою щось не так.

— Все нормально, — перебила я швиденько. — Просто трохи втомилася.

В машині стало тепло, навіть спекотно, але мене все одно пробирав холод, який не мав нічого спільного з температурою.

— Ти вся трусишся, — вже тихіше сказав він.

— Це просто реакція тіла на перепад температури, — відповіла я.

Машина рушила, і я підтягнула рукави светра, ховаючи долоні, бо завжди була впевнена, що саме руки видають більше, ніж обличчя.

— Рито, — знову почав він, але я не дала йому закінчити:

— Можеш просто довезти мене додому?

Цього разу я таки повернула голову і на секунду зустрілася з його поглядом.

Рома нічого не відповів, лише міцніше стиснув кермо, і далі ми їхали мовчки.

Коли ми приїхали, я швидко вийшла з машини, не чекаючи, поки він щось скаже, і одразу зайшла в будинок, де робота кипіла і мені стало соромно, що я їх залишила, хоча помічник з мене не дуже, якщо оцінювати адекватно.

— У тебе все нормально? — запитала Ліля, коли я підійшла до них.

— Так, — спокійно відповіла я, змусивши себе виглядати максимально звичайно. — Просто трохи хвилююся перед завтрашнім днем, там буде багато незнайомих людей.

— Не хвилюйся, все буде добре, — усміхнулася вона. — Ми тебе в образу не дамо.

— Риточко, ти ж голодна, мабуть, — одразу ж підхопила Алевтина Сергіївна, вже щось шукаючи на кухні. — Зараз я тобі розігрію.

— Не треба, я сама, — зупинила її я. — Тільки піду переодягнуся.

Я взяла речі і швидко пішла до ванної, більше через бажання уникнути випадкової зустрічі, ніж через реальну потребу, і, зачинивши двері, нарешті залишилася наодинці із собою.

Коли я закінчила, то ще якийсь час просто стояла перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення.

Я ніколи не вважала себе приголомшливою красунею, але завжди знала, що виглядаю добре, і це відчувалося в дрібницях — у поглядах, у випадкових словах, у тому, як на мене реагували люди, особливо на роботі в кафе ,але зараз усе це ніби стерлося і залишився холод від Роми…

Я провела рукою по волоссю, поправила светр і на секунду заплющила очі.

Своїх сліз я йому не покажу.

Завтра важливий день, і я повинна виглядати щасливою, легкою, такою, якою мене хочуть бачити, і байдуже, що всередині все зовсім інакше, бо я вже вирішила для себе, що доведу цю роль до кінця, навіть якщо вона почне занадто сильно перетинатися з реальністю.

Зробивши глибокий вдих, я зібрала себе до купки  і змусила себе посміхнутися. 

А коли вийшов, то майже одразу наткнулася на нього.

Рома ніби чекав на мене.

— Тебе шукають, — сказав він спокійно, вдивляючись в моє обличчя.

Я кивнула, намагаючись обійти його, але він не одразу посунувся, та я просто обійшла його і пішла далі, вперто тримаючи ту дистанцію, яку сама ж і створила. Нехай ще подякує, що я бережу його тонку душевну натуру від своєї присутності.