48. Рита

Я завмерла на мить, не одразу усвідомивши його слова, а потім повільно опустила руку.

— Як хочеш… — тихо відповіла я, з останніх сил намагаючись зберегти рівний голос.

Різко відійшла, сіла на ліжко, залізла під ковдру й відвернулася до стіни. Тільки б не дивитися на нього. Тільки б він не побачив мене такою. У горлі стояв клубок, що заважав дихати.

«Не чіпай мене».

Ці слова лунали в голові знову і знову… Наче я була чимось зайвим. Неприємним. Наче мій дотик — це щось, чого варто уникати. Я міцніше стиснула край ковдри, намагаючись не зламатися.

От і все. Ось і вся правда, яку я так вперто ігнорувала. І чого я взагалі чекала? Що він зміниться? Що раптом подивиться на мене інакше? Смішно.

Я заплющила очі, стримуючи сльози. Не буду плакати. Тільки не зараз. Але одна сльозинка все одно зрадницько скотилася по щоці, і я швидко витерла її долонею. Глибокий вдих. Спокійно. Нічого страшного не сталося. Просто він не хоче, щоб я була поруч.

Я чула, як він тихо ліг. Мабуть, думав, що я сплю, а я ще довго не могла заснути, вдивляючись у темряву, але зрештою втома взяла своє.

Вранці Роми вже не було. Я швиденько поснідала і пішла з дому, кинувши на ходу, що хочу погуляти наодинці й дещо купити. Насправді ж я знайшла кінотеатр, купила квиток на якусь мелодраму і просто дала волю сльозам. У залі було майже порожньо, та й фільм мене мало цікавив — просто тут, у темряві, виплакатися було простіше, ніж у парку на очах у перехожих.

Він мене не хотів… Ця роль була потрібна йому більше, ніж мені. Я майже не грала, а він демонстрував вершину акторської майстерності. Та варто було нам залишитися наодинці, як я ставала для нього ледь не огидною. Він завжди говорив про повагу, правильні речі, і я вбирала кожне його слово, як губка. Але коли уникають навіть твого дотику… це занадто боляче.

Екран телефону постійно блимав — Рома телефонував, але я не могла змусити себе відповісти. Мені був потрібен час. Хоча б кілька годин.

Не знаю чому, але ноги самі привели мене на автостанцію. Я дізналася розклад автобусів, навіть сфотографувала його на пам'ять. Просто ходила вулицями, не відчуваючи голоду. Гризла себе за все, що сталося, злилася на власні почуття, які лише завдавали ран. Злилася на Рому, хоча розуміла: силоміць милою не будеш, і він у цьому не винен.

— Ти чому не відповідаєш? — я здригнулася від несподіванки. Рома з'явився ніби з-під землі.

— Я… — я розгубилася, не знаючи, куди подіти очі. — Телефон на беззвучному.

От навіщо? Навіщо він тут… весь такий ідеальний, немов хвилюється.