46. Рита

Довелося докласти зусиль, щоб вмовити Алевтину Сергіївну купити ще одну сукню, і я розуміла, чому Ліля хотіла, щоб ми вмовляли двох. Жінка всіляко відмовлялася, аргументуючи це тим, що вже придбала сукню і навіщо витрачати гроші. Але нам вдалося її переконати, і Єгор завіз нас до магазину.

А потім ми ще заїхали в перукарню і ще раз уточнили час, коли мали приїхати, і взагалі,  що нам хочеться.

А по приїзді я знову помітила, що Рома дивний. От чесно. Зазвичай ходить весь спокійний, повчає мене постійно, а зараз нервовий, уникає мене чомусь. Мабуть, я йому вже набридла, і він не може дочекатися моменту, щоб мене позбутися.

Я підозрюю, що чим ближчий приїзд Міли, тим більше його накриває. Іншого пояснення я не бачила. Що з людьми робить кохання… тим паче таке, я б сказала, нещасливе.

Я відвела погляд, ніби мені абсолютно байдуже. Ніби я взагалі нічого не помічаю.

Ну подумаєш… уникає.

Його право.

Я ж теж не зобов’язана бігати за ним і вгадувати настрій.

Тільки чомусь від цієї думки легше не ставало.

У будинку було шумно. Ліля щось активно обговорювала з Єгором, Алевтина Сергіївна розкладала покупки, а я стояла осторонь і намагалася зайняти себе чимось, аби не дивитися в його бік, але не виходило.

Я все одно ловила себе на тому, що краєм ока шукаю Рому.

І щоразу, коли знаходила — він дивився кудись в інший бік.

— Рито, ти чого зависла? — вирвала Ліля мене з думок.
— Та нічого, — швидко відповіла я. — Просто задумалася.
— Давай, ходи сюди.

Я кивнула і пішла до неї, змушуючи себе усміхнутися.

— Якось мені сьогодні холодно… чи мені здається? — промовила Ліля, торкаючись свого лоба.
— Ні, тобі не здається. Мені теж холодно. Щось у будинку дуже впала температура.
— Та, мабуть, котел потух. У нас таке часом трапляється. І тільки Єгор його може запалити. А оскільки його сьогодні не було, треба йому сказати, щоб перевірив.

Ліля швидко пішла до Єгора, який кілька хвилин теж десь відійшов, а я, попрощавшись, теж вирішила піти до себе.

Чомусь настрою зовсім не було. Ніби всередині щось розрядилося.

Я ж теж хочу уваги. Нормальної, простої… щоб на мене подивилися, щось сказали, хоча б помітили… точніше, конкретно дехто помітив, що мені іноді важко.

А виходило, що я намагалася цю увагу віддати всім, а натомість ця… байдужість Роми… Вона чомусь найбільше вибивала зі звичної колії.

Я зайшла в кімнату і вже хотіла просто лягти, але випадково зачепила щось на тумбочці.

Невелика коробочка впала на підлогу і закотилася під ліжко.

— От же… — тихо буркнула я і присіла.

Довелося майже лягти, щоб дістати її. Я нахилилася, витягнула руку вперед, намагаючись намацати коробочку десь під ліжком.

У цей момент двері відчинилися.

— Ти тут? — почувся голос Роми.

Я навіть не одразу відповіла.

— Зараз… — кинула, не піднімаючись.

Він замовк, а я повернула голову — Рома подивився і майже одразу відвернувся.

— Вибач, — коротко сказав.

І вийшов.

Я повільно вилізла з-під ліжка, тримаючи коробочку в руці.

«І що це було?» — думала я, не розуміючи його реакції.