45. Рома

Я  прокинувся раніше, Рита спала поруч, як зазвичай, відколи ми тут.

Волосся трохи розсипалося по подушці, дихання рівне…  лише ковдра, зсунулася, відкривши її стегно.

Я ковзнув поглядом і одразу ж стиснув щелепу.

Зазвичай вона спала в піжамах з довгими штанами, а зараз були коротенькі шортики, які ще й обтягували її…

 От чорт.

В мене занадто довго нікого не було і зараз моя реакція була відповідною.
Я різко втягнув повітря і відвернувся, ніби це могло хоч якось приглушити тіло, яке раптом вирішило жити окремо від голови. Я намагався вперто дивитися кудись убік, аби тільки не повертатися до тієї картини.

В кінці кінців я нормальний чоловік. І це нормально, що моє тіло так реагує, коли поряд красива дівчина. Тим більше, коли ми спимо в одному ліжку. І байдуже, скільки разів я їй повторював, щоб вона не вигадувала собі нічого зайвого. Щоб не закохувалася, бо мені вона абсолютно байдужа.

Бо мені ж було байдуже.

Було.

Я повільно провів рукою по обличчю, намагаючись зібрати думки до купи, але вони вперто розсипалися, як ті її пасма на подушці.

Байдужа, значить?

І зараз нічого не змінилося. Це просто реакція. Звичайна, банальна фізика.

Я знову ковзнув поглядом по її нозі й на секунду затримався…так, фізика.

Не придумавши нічого кращого, я вискочив з кімнати і пішов на вулицю, холод миттю збадьорив тіло, а я підійшов у садку до турніка, який там був вже багато років. Хотілося просто трохи охолонути й не думати ні про що зайве.

Всі домашні мали їхати на закупи до дня народження, хоча мені там було нічого робити, але, враховуючи мій ранок, я вирішив поїхати з ними і залишитися з ними до повернення додому. Я максимально намагався їздити, де тільки міг, купувати все непотрібне, аби розтягнути час, мучив і себе, і їх цими поїздками, але все ж таки провів із ними майже весь день.

Коли ми приїхали додому, я одразу пішов у кімнату, аби перевдягтися. Взяв телефон, почав гортати, перевірив пошту, і незабаром у кімнату зайшла Рита з таким невинним поглядом, ніби дитина, яка щось натворила і стоїть у кутку, чекаючи реакції.

— Що з тобою? — запитав я.

— Я тут розмовляла з Лілею, — почала вона невпевнено, — і вона хоче, щоб ми з нею вмовили твою маму купити ще зелену сукню, щоб вийшли гарні сімейні фото…

Вона важко видихнула й опустила очі.

— А я ж… я ж не частина вашої родини.

— Рита, частина ти чи ні — але на фото ти все одно будеш. І тебе вже тут все одно не забудуть. — спокійно пояснив їй. — Тому я не бачу в цьому нічого поганого.

У неї очі миттєво ожили, і вона різко вискочила з кімнати, а я важко видихнув.

Вона дійсно стала тут своєю. Завжди весела, позитивна. Для неї хотілося посміхатися, вона випромінювала добро. Найбільше вона здружилася з Лілею. Я бачив, як вони постійно теревенили, а мама прийняла її як рідну.

Мені інколи було соромно і перед рідними, і перед дівчиною, але я не міг пояснити навіть собі, як правильно сформулювати, що рішення привезти сюди саме Риту — було дуже вдалим.

Вона і мої настрої ловила, і коли потрібно брала увагу на себе. І взагалі не дозволяла мені загрузнути в собі. Постійно щось розповідала або випитувала щось таке, що не зачіпало болючих тем.

Не знаю, як у неї це виходило, але те, що вона стала тут ніби промінчиком світла… це точно.

Після вечері всі сьогодні швидко розійшлися, бо були втомлені після дороги і постійної метушні з дрібницями. Я незабаром теж пішов у кімнату.

Вже майже ліг, коли двері тихо відчинились і в кімнату зайшла Рита — у тих самих коротких піжамних шортиках.

Я на секунду заплющив очі.

— Ти збираєшся в цьому спати? — запитав я, навіть не повертаючись до неї, а вона глянула на мене з легким нерозумінням, ніби питання було дивним саме по собі.

— Ну так… а що тут такого?

Я трохи підвів погляд.

— А тобі не холодно буде?

— Ні, у вас тут тепло, — відповіла вона спокійно і вже ніби збиралась пройти далі, як завжди.

Тепло… ще й як тепло. Завтра треба щось придумати, бо якщо так піде далі, я точно нароблю дурниць.