44. Рита

Я саме зайнялася прибиранням перед вечерею. Хотіла закінчити хоча б одну кімнату й водночас дочекатися, поки всі повернуться.
— Риточко, вони, мабуть, ще не скоро будуть. Ходи хоч чаю поп’єш. Ти ж, напевно, втомилася, — звернулася до мене Алевтина Сергіївна.
Я знизала плечима.
— Та не сказала б, що сильно втомилася… Просто хочу чимось себе зайняти.
— Рито, кидай це все. Я вже тобі зробила чаю. Ходи, поп’єш теплого.
Я окинула кімнату поглядом. Насправді залишалося вже небагато: пил витертий, підлога пропилосошена, залишалося тільки помити.
— Ну, добре.

Ми спустилися на кухню. У чашці вже підіймалася легка пара мого улюбленого зеленого чаю. Він тут був якийсь особливий… ніби навіть магічний. Поруч стояли кекси — апетитні, ще теплі. Я навіть не уявляла, звідки вони взялися, мабуть, Алевтина Сергіївна вже встигла їх приготувати.
— Сідай, відпочинь. Ти ж у нас гостя, не повинна все це прибирати. Ми з Лілею якось впораємося.
— Та мені ж не важко…

І це була правда. Мені було приємно. Так, ніби я потроху ставала частиною цієї родини, хоч це було й неправильно.

Я на мить задумалася, а потім вирішила, що це ідеальний момент.
— Розкажіть мені трохи про Рому… вашим поглядом.
Вона ледь усміхнулася.
— Та хіба ж ти його не знаєш?
— Все одно… Хочеться почути, яким він був маленьким.
— Завжди спокійний, уважний. Я ніколи за нього не хвилювалася, що він зв’яжеться з поганою компанією чи зробить щось не так, — задумливо промовила вона. — І Міла, думаю, теж зіграла в цьому велику роль. Вони постійно були зайняті: то музика, то тренування, то бігали десь… Мені завжди було за нього спокійно.

Знову Міла… Мама Роми зробила паузу, ніби повертаючись думками в ті роки.
— А потім він поїхав… І я вже переживала. Хоч і заспокоював, що все добре, але серце було не на місці. Далеко, сам… Але навіть там він про нас не забував. Коли Ліля захворіла — допоміг. Коли ми почали будуватися — теж допоміг, хоча міг цього не робити.

Я задумливо провела пальцем по чашці, переварюючи її слова.
— Просто він такий… закритий.
— Такий, — кивнула Алевтина Сергіївна, а потім раптом уважно подивилася на мене. — Але…

Я підняла погляд.
— Є одне «але».
Вона ледь усміхнулася, ніби щось зрозуміла для себе.
— З тобою він інший.

Я завмерла.
— В сенсі?..
— Я ж бачу, Рито, — тихо сказала вона. — Він може мовчати, може нічого не розповідати… але поруч із тобою він посміхається. Більш відкритий, ніж був колись.— Серце чомусь забилося дуже швидко.
— Просто він не з тих, хто говорить про свої почуття.

Я нічого не відповіла, тільки сильніше стиснула чашку в руках, відчуваючи, як всередині щось кричить про крихітний шанс.

Ми ще трохи посиділи, а зовсім скоро повернулися всі. І Ліля, з такими захопленими очима, одразу взяла мене за руку і потягнула кудись убік, ніби боялася не встигнути сказати щось важливе.
Я, звісно, не розуміла, що вона задумала, але пішла за нею.

— Рито! Рома мимохідь згадав, що в тебе буде зелена сукня. І я сьогодні теж купила собі зелену! — швидко заговорила вона, ледве стримуючи емоції. — Давай ще Алевтину Сергіївну умовимо взяти зелену  і будемо як справжній family look!

Вона говорила з таким захопленням, що я мимоволі усміхнулася.
— Ну ти тільки уяви… Там же буде фотограф, будуть гарні фото! У Єгора буде оливкова сорочка, у сина теж зелена. Рома не захотів — каже, не любить, але йому й біла підійде.

Я тихо видихнула.
— Не знаю навіть… — розгубилася я.
— Погоджуйся, бо нам ще Алевтину Сергіївну треба вмовити, бо я сама не впораюся: вона вже собі купила щось інше, — одразу знизила голос Ліля. — То що, домовились?

І як їй було відмовити… Я на секунду задумалася, але точно знала, що спочатку повинна поговорити з Ромою. Бо, якщо чесно… мене взагалі не мало бути на тих фото. І я навіть не була впевнена, чи маю право вирішувати такі речі.

— Давай я спочатку пораджуся зі своїм хлопцем, а потім дам відповідь, — тихо сказала я.

Ліля невдоволено кивнула, але по її погляду було видно, що вона вже все вирішила.

А я подумала, що це могло або наблизити мене до них… або поставити на місце.