43. Рита

Я вже кілька днів намагаюся максимально познайомитися з Романовою родиною і постійно чую: Міла те, Міла се. І я просто подумки глибоко дихаю, бо відчуваю, що це вона… що це її Рома кохав і, мабуть, кохає досі.

І та розмова кілька днів тому, коли вони прощалися… Я бачила це через вікно. Я бачила, яким поглядом він її проводжав і мені було боляче.

Але підтримувати його і шкодувати я не збиралася.

Він мені подобався, подобалася його родина, і я вже не помічала, як перестала грати.

Але постійні згадки про Мілу — це вже був перебір.
Сіли з Алевтиною Сергіївною дивитися фото — багато Міли. Пішли в магазин — Міла рекомендує те-то, те-то. Хотіли щось зробити — знову Міла. Вона вже мене дістала.

А ще я зрозуміла, яким має бути ставлення чоловіка до жінки. Я була щиро вдячна цій родині за цей досвід. Як-не-як було видно, що Влад дуже кохає Мілу. І Єгор оберігав Лілю, як міг. А Рома ставився до мене завжди з повагою.

Хоч це і було все фіктивно, але його турбота відчувалася скрізь.

Мені подобалося тепло, яке панувало в цій родині, їхнє взаєморозуміння. Я щиро хотіла, щоб колись, коли в мене буде сім’я, вона була максимально схожа на цю.

Мені вже було соромно їх обманювати, але після домовленостей по-іншому бути не могло.

Та я намагалася шукати в всьому позитив. Якщо я не могла допомогти Ромі з його минулим, то хотіла максимально наповнити його теперішнє, тому намагалася приносити в його життя радість і позитив.

Вони з Єгором щось робили в альтанці. Я іноді ходила їм допомагати. Ні, ви не подумайте, я дійсно допомагала. Навіть інколи щось потримати чи подати. Ми з Єгором молодшим були незамінні.

Ліля вчила мене готувати, і мені дійсно подобалося. Вона все спокійно і доступно пояснювала. Не так, як моя мама: коли воно звариться чи скільки треба варити — відповідь була одна: “поки звариться”.

Я вже чекала дня народження Роминої мами з острахом, адже там мала бути купа людей.

А сьогодні Рома вирішив поїхати на кладовище. Я запропонувала поїхати з ним, і він погодився.

Ми заїхали, купили квіти — два букети і солодощі. Я, наприклад, навіть не знала, що на кладовище треба нести солодке, а в них тут був такий звичай.

Спочатку ми поїхали на могилу до його батька. Було сумно усвідомлювати, що наші рідні відходять. Дивлячись на фото, я помітила схожі риси з хлопцем. Я ще більше цінувала свого тата і боялася уявити, що його колись не стане.

Побувши трохи біля могили його батька, ми пішли далі. Я не розуміла, куди — думала, до бабусі. Але ні.

Перед нами була могила жінки і дитини.

— Це хто? — запитала я.

Мені було шкода цих людей. Було боляче усвідомлювати, що, можливо, Рома пережив втрату рідних.

— Це мама Міли і брат. Вони двійнята.

Знову Міла… — подумки відзначила я.

— Ми всі однокласники, — пояснив він. — Того дня, коли не стало Льоші, я пообіцяв собі, що не залишу її.

Я не знала, що відчуваю. Не знала, що сказати.

І просто вдивлялася в два усміхнені обличчя на гранітних пам’ятниках, намагаючись скласти в голові цю картину,  коли діти стали підтримкою одне одному.

Вперше по-справжньому зрозуміла, чому він так тримається за неї. І від цього ставало страшно, бо я вже не була впевнена, що зможу з цим конкурувати.

І тільки тепер, стоячи поруч із ним, я усвідомила, що це не просто минуле, яке він не відпускає — це частина нього.