42. Рома

Я сидів за столом, посміхався, жартував, а в душі все кричало.
Я справді думав, що стане легше. Що варто тільки поїхати — і відпустить. Тисячі кілометрів між нами, інші люди, інше життя… нові обличчя.
Але нічого не змінилося.
Я все одно не міг бути без неї. Постійно писав, згадував наші зустрічі. Розмови ні про що і водночас про все. Ті моменти, коли можна просто сидіти поруч… навіть не дивлячись один на одного. Спиною до спини і цього було достатньо.

Здавалося, що цього мало.
А зараз розумію — тоді в мене було все.

Я знав, що вона щаслива.
Бачив це сьогодні на власні очі. У її погляді, в усмішці.

І, мабуть, мені мало б бути спокійно.
Мало б.

Бо ж саме цього я і хотів, правда?
Щоб у неї все було добре.
Щоб вона усміхалася.
Щоб все, що вона пережила, залишилося в минулому і щоб вона жила далі.

Тоді чому так… тисне всередині?
Чому я сиджу тут і почуваюся зайвим?
Наче запізнився.
Наче повернувся туди, де для мене вже немає місця.

Я ж сам усе відпустив. Сам відійшов. Сам зробив вибір.

— Ром, ти мене взагалі чуєш?

Я кліпнув і повернув голову.

Рита дивилася на мене з легкою усмішкою, але в очах була тривога.

— А? — видихнув я, ніби щойно повернувся.

— Ром, ти серйозно завис, — додав Єгор. — Ми вже думали, тебе перезавантажувати треба.

— Не треба мене перезавантажувати, — зітхнув я.

— Пізно, — серйозно сказала Рита. — Я вже поставила оновлення. Чекаємо, поки встановиться.

— І довго чекати? — хмикнув я.

— Залежить від складності системи, — вона уважно подивилася на мене. — У тебе, здається, версія стара. 

За  столом рознісся сміх, а я тільки похитав головою.

— Дуже смішно.

— Рито, а ти на роботі теж так жартуєш? — запитав хтось.

— Звісно, — кивнула вона. — Інакше не вижити.

— А що найстрашніше у вас?

— Ми всі боїмося розбити якусь дорогу ампулу, — сказала вона. — Коли викладаєш препарати, і вона раптом падає — це чує вся аптека.

— І що тоді? — одразу підхопив хтось із малих.

— А тоді ми всі завмираємо, — продовжила вона, вже сміючись, — і з острахом біжимо пробивати, щоб дізнатися, скільки це нам “коштуватиме”.

Невдовзі ми всі розійшлися, адже Міла з Владом мали завтра виїхати вдосвіта.
Рита майже одразу заснула, а я обережно ліг поряд і сам не зрозумів, коли очі закрилися.

Вранці прокинутися було важко. Соломія з Богданом сонно дійшли до машини і далі вмостилися спати. Влад чистив лобове скло.

— Бережи себе, мала. — Міла лише у відповідь посміхнулася.

— І ти себе, великий. — Ми на мить замовкли. — Ром, ти завжди був таємничий, не дивлячись на свою відкритість, а зараз це як ніколи видно.

— Я? — зробив вигляд, що не зрозумів її.

— Не знаю, що тебе мучить, але вірю, що з Ритою тобі буде легше це подолати, — раптом сказала вона.

Я на секунду завмер.

— У мене все нормально.

Міла подивилася на мене уважніше, ніби намагалася щось зчитати з обличчя, але потім лише ледь усміхнулася.

— Як скажеш, — розчаровано сказала вона.