41. Рома

Ці малі пройдисвіти ще й прийшли подивитися на результат своєї роботи, і посмішка у них була на всі зуби, які тільки встигли вирости.

— Втікайте, поки я вас не розмалював, — намагався сказати максимально серйозно.

Але щойно двері зачинилися, я одразу попрямував до дзеркала.

Мдааа…

Різнокольорові вуса, козлина борідка і ще й наліпка, як у якогось індіанця.

— У мене є вологі серветки, — сказала Рита й простягнула мені кілька штук.

Але вони нічого не стерли. Тільки розмазали ще більше.

— Ще варіанти є? — з надією запитав у неї.

Вона на секунду замислилася, а потім ледь стримала усмішку.

— Є. Але тобі може не сподобатися.

— Кажи вже.

— Міцелярка. І трохи терпіння. Багато терпіння.

Я скептично глянув на неї, але варіантів особливо не було.

Це був капець.

Не знаю, що то за маркери, але таке враження, що я не малюнок стираю, а татуювання зводжу.

— О, дивись, — не втрималася Рита, — ще трішки, і можна буде залишити. Дуже модно. Авторська робота.

— Дуже смішно.

— Та ні, серйозно, — вона нахилилася ближче, уважно розглядаючи моє обличчя, — тобі навіть пасує. Такий… брутальний художник після важкої ночі.

Я тільки фиркнув.

Зазвичай така активна Рита зараз реагувала на все спокійніше, але очі все одно сміялися.

Вона запропонувала мені вимити добре милом.

— Давай, ще це спробуй. Якщо не допоможе — будемо шукати шліфмашинку.

— Дуже підтримала, дякую.

— Завжди рада.

У підсумку — мило, спирт і ще пів арсеналу домашніх засобів таки зробили свою роботу.

Малюнки таки зійшли… разом із половиною шкіри, адже від цього тертя так почервоніла.

— Ну що, краще? — Рита скривилася та схилила  голову набік.

— Ммм… тепер ти схожий на стиглий помідорчик.

Дівчина вже не стримувалася і сміялася від душі.

— Ви ще довго? — заглянув у кімнату Єгор молодший. — Там скоро вечеря буде готова.

— Ми незабаром прийдемо, — відповів я й важко видихнув і сів поруч із Ритою.

— Тобі хоч легше стало? — запитала вона вже без сміху, уважно дивлячись на мене.

— Ти про що? — не одразу зрозумів я, а вона ніби придивилася.

— У тебе був вигляд кепський… до того, як ти заснув.

— Я вже й забув про це, — знизав плечима.

— Схоже, сон допоміг. — ледь усміхнулася дівчина.

— Або ти, — вирвалося якось само.

Ми на мить зависли.

— Я? — тихіше перепитала вона.

— Ну… ти ж мене рятувала від цього, — кивнув у бік дзеркала. — Героїня дня.

— Ага. Запам’ятай це.

— Вже. І ходімо, поки нас не почали шукати, — сказав їй, піднімаючись.