40. Рома

— Ти чого такий засмучений? — запитала Рита, коли підійшла до мене.

Я вже хотів відмахнутися, але в цей момент підняв погляд і зустрівся з очима Влада..

— Все нормально, — коротко відповів я і, не думаючи довго, потягнув Риту до себе та посадив на коліна.

Вона здивовано видихнула, але не відсторонилася.

— Я ж бачу, що щось сталося, — тихіше сказала вона, нахилившись ближче.

— Рито, не починай, — я трохи нахилився до неї. — Краще скажи, як там вареники? Наліпили вже?

Рита ледь примружилася, але все ж відповіла:

— Наліпили.

І навіть посміхнулася.

— Швидко ви. Нам хоч вистачить?

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Але ти забуваєш, що нас було троє.

— Точно, — кивнув я, машинально провівши рукою по її спині.

На секунду повисла тиша.

— Ти взагалі як себе почуваєш? — знову запитала вона, уважніше вдивляючись у мене.

— Та нормально, здається.

— Не виглядаєш нормально, — тихо сказала Рита. — Ти якийсь блідий.

Я ледь усміхнувся.

— Мабуть, просто не виспався.

— То може ляжеш відпочити? — одразу запропонувала вона. — До вечері ще є час.

Я на мить задумався… і знову краєм ока помітив Влада.

— Може, так і зроблю, — тихо відповів я і обережно поставив її на ноги.

Вона ще секунду дивилася на мене, ніби хотіла щось додати, але промовчала.

І я навіть був вдячний їй за це.

Я підвівся і, не озираючись, вийшов із кімнати, а за хвилину вже зачинив за собою двері.

Тиша накрила одразу.

Не було ні голосів, ні сміху — тільки я і думки, які не давали спокою і від них було важче втекти, ніж від розмови з Ритою.

Я сів на край ліжка, провів рукою по обличчю і заплющив очі, а потім  відкинувся на подушку, дивлячись у стелю, поки думки повільно плуталися й розмивалися.

«Просто трохи полежу…»

І сам не помітив, як провалився в сон, але прокинувся від дивного відчуття.

Повільно розплющив очі і побачив Риту.

Вона стояла зовсім близько, нахилившись наді мною, і…

— Ти що робиш?.. — хрипко пробурмотів я.

Вона різко відсахнулася, але телефон не опустила.

— Нічого! — занадто швидко відповіла і ледь стримала сміх.

Я насупився і піднявся на лікті.

— Рито…

І вона не витримала — засміялася.

— Ти себе бачив?

— У якому сенсі?

Вона мовчки простягнула мені телефон.

Я глянув на екран… і на секунду завис.

— Це що?..

— Це ти, — серйозно сказала вона. — Просто… з вусами.

— Тільки не кажи, що це твоя робота!

— Діти, — видихнула вона, вже не стримуючи сміх. — Вони зайшли тихенько. Я не бачила коли.

Я заплющив очі.

— Прекрасно.

— Зате тобі дуже личить, — додала вона.

Я глянув на неї і сам не втримав усмішки.

— Видалиш.

— Ні.

— Рито.

— Ні, — впевнено повторила вона і зробила крок назад.

— А ну йди сюди. — Я підвівся швидше, ніж вона очікувала.

— Навіть не думай! — засміялася вона і розвернулася до дверей.

Я перехопив її за руку раніше, ніж вона встигла втекти.

— Видалиш, — тихо сказав я.

— Подумаю, — усміхнулася вона.